— Що, застудив вуха? — вштрикнув очима становий і зневажливо хитнув головою.— Стати сюди ближче!
Цигуля підійшов ближче, до самого ґанку. Становий знову заглянув у папірець:
— Гармаш Юхим!
Коваль, уже й не вагаючись, важкий, вийшов і став біля Цигулі. За ним викликав становий Невкипілого. Вийшов і той мовчки. Далі — Муха Іван. Мухи Івана не було. Ще раз гукнув становий, але натовп не рухався. Тоді він звернувся до урядника й кинув слово. Урядник, як і тоді, "козирнув" і, відійшовши вбік, став наряджати, видко, по Муху, на дім, двох оружних.
— Муха Гарасько,— викликав становий,— Саранчук Гордій!
У двох місцях у натовпі рухнулись люди, і, протов-плюючись між ними, тихо наближались до переднього краю — од огорожі один, а ззаду аж од Гмириного тину — другий.
Уже зовсім близько був перший, Муха Гарасько, щоб вилізти з натовпу, але ж нагло, як грім з ясного неба,— з дзвіниці грякнув на сполох дзвін.
— Бов-бов-бов-бов...
Майдан ахнув і завмер. Всі очі бистро кинули на дзвіницю. А саме в цю мить від ґанку дикий верескливий шарпнувся крик, як кабан під ножем,— і тільки передні вже бачили: становий важко впав просто наперед на сходи і, не вспіли оружні підхопити його, зсунувся по сходах на землю. І в ту ж мить бахнув постріл, а натовп з криком і з зойками зрушився й шарахнувся геть.
Понад церковною огорожею в обидва боки — і по широкій улиці, і повз пожежний сарай за вигоном — сунули натовпом, зчинивши гвалт і ревище на все село. Крик, зойки — "рятуйте!" Аж моторошно. А над усім мідяно гудів басом дзвін. Бігли, як і тоді з кладовища, щосили, наосліп, не чуючи нічого й не тямлячи себе од жаху. В високих кучугурах загрузали по пояс, падали і бігли далі, бігли, бігли... Вигін перемахнувши, кидались просто в двори — у ворота через тини, через замети. І далі тікали дворами. По дорозі, мабуть, самі гаразд не тямлячи, для чого це,— хто ламав з тину кілок, хто хапав що тільки було слушне: десь біля стіжка вила, ключку, дрючок якийсь. Дехто шмигав у повітки, в хати чи,— котрі були, може, не так'охоплені страхом,— причаювались десь за заметами, за будівлями, за стіжком. Але декотрі тільки й спинилися вже, як до вітряків на Белебені вихопились. І вже тільки отут, причаївшися поза вітряками, поза кучугурами, глянули назад — вниз на село — і прислухались.
Тихо на селі. На дзшниці вже не гудів дзвін, і не чути було на селі галасу, ба навіть будь-якого шуму — притихло село. І в тиші цій виразно чути було тепер, як били в дзвін на сполох у Ліщинівці і з другого боку, але глухіш, наче далека луна — теж дзвін, мабуть, у Пісках. Нічого й не видко було на селі. Присадкувата церква в тополях заступала собою майдан, нічого за нею не видко, що там діється біля волості. Але що козаки там, це напевне, бо ніде ж не мотаються по селу, а з-за церкви час од часу на широку вулицю та й ви-ткнеться-таки верховий, а чи й кілька разом. Покрутяться та й знову заховаються за церквою. Що вони там замишляють? Ніхто навіть до діла й не знав, що трапилось, що то з становим сталося — що він упав і з чого народ отак шарахнувся. І чи козаки гналися за ними, чи самі отакий переполох зчинили. Не знали також — чи всі повтікали оті, забраті вже: Цигуля, коваль, Невкипілий тощо? І хто-таки воно одчаявсь у дзвін забити? Чи Муха, може, сам — заспав був, а то кинувся? А зрештою знов-таки до того: що воно буде, що вони там замишляють? Міркували, міркували та й дійшли того, що "не інакше, як пастку якусь ладнають". Та ще оце проти ночі!
Але воно вийшло зовсім інакше. І, може, саме тому, що було проти ночі. Мабуть, побоялись на ніч лишатися в слободі. Бо ще й сонце не зайшло, як заметушилися раптом, потім лаштуватися стали, а невдовзі й рушили по широкій вулиці до греблі.
Спершу аж очам вітробалчани не пойняли віри. Та як же не вірити, коли ж поїхали. Як на долоні, видко з Белебеня — спершу сани і ще одні сани, а слідом і весь козацький загін. Проїхали греблю, виїхали на горб: авжеж поїхали. Але й ще не зразу наважився народ. Аж коли вже ген-ген цегельні поминули, тоді тільки стали^вилазити із своїх сховищ вітробалчани, та й — хто додому мерщій, а хто, цікавий-таки, на майдан спершу. Але й то підходили обережно, приглядаючись, і прислухаючись — чи немає часом якоїсь пастки. І кожен'був увесь наскрізь пройнятий тривогою.
Найперше, що побачили, тільки-но підійшли до церкви,— за церковною огорожею, на цвинтарі просто дверей лежав на снігу один. З вулиці з-за огради не пізнати, хто саме. Кинулись люди в ворота на цвинтар, обступили колом, аж воно Муха Іван. Лежав на снігу навзнак, розкинувши руки, обіч валялася шапка. І такий він маленький, і бідолашний, і якийсь недоладний у своїй благій довгополій, ніби на виріст шитій, свитині, підперезаний оривком, суворий, з настовбурченими вперед вусами та миршавою борідкою, і по-баб'ячому зап'ятий хусткою.
Стояли над трупом, пониклі й приголомшені. Підбіг коваль з рушницею (видко, збігав уже додому). Протиснувся в коло, побачив на снігу і теж похилився головою, стояв хвилинку в розпачі. Потім звів голову й сказав до людей:
— Ну, братця, над мертвим стояти ніколи. Нехай лишень візьмуться котрі, однесуть тіло додому, нехай уже баби там. А всі — виходь сюди.
І перший швидко' вийшов з-за огорожі, а за ним рушили й люди на вулицю. І знов, тільки-но минули огорожу й вийшли на майдан,— на снігу на дорозі кривава пляма й валялась тут же сива старенька дитяча рукавичка. Видко, однесли вже. Чиє воно? Не в одного похолонуло в серці, бо ж не в одного діти, а в них отакі сиві вовняні старенькі рукавички.
Біля волості товпились люди. Гармаш, як підійшов сюди, спершу через плечі передніх глянув був, на що вони там дивляться, але так не було видко нічого. Тоді він гукнув, щоб пропустили, і натовп мерщій дав йому пройти наперед. Лежав тут на снігу біля ґанку забитий. Ниць лежав, проте по самій довготелесій постаті знати було, що це Невкипілий.
— Ну чого ж, братця, дивитесь, беремо!— підступив Юхим Гармаш з кола до Невкипілого. Ще підійшли Кіндра-тенко й Саранчук. Вже хотіли брати, а саме в цю мить Невкипілий ворухнувсь і застогнав. Затим поволі звів голову з заплющеними, залитими кров'ю очима і, не кліпнувши ними, знову впустив голову на сніг.