Голос Григорів згуск до хрипоти, а спалені морозом легені ніби кровоточать. Він приклав руку до грудей і зайшовся кашлем, тривожно думаючи про Глибоку Долину. Потім підняв комір і застебнувся на горішній ґудзик. І тільки тепер заговорив знов — спокійніше й тихше, ніби з іншого тону.
— Так-от, товариші... А тепер, коли ми побачили, що діється в світі, уже можна й рішати, що нам самим робити.
Він коротенько спинився на останніх подіях у них, у Вітровій Балці. Розповів, що знав, про Князівку: історію з драгунами, про сотню чеченців з князем, та Ґалаґаном на чолі. Розповідав про Піски — про тамошній сход сьогодні та про їхню постанову — до останнього одбиватися од козаків. Вирішальні бої відбудуться там, на барикадах по містах та по заходах, де згуртований, злитий у багатотисячні колони пролетаріат. Селянство може і повинно стати в підмогу йому в оцій боротьбі. Нехай Князівка буде за приклад усім, як не треба робити.
— Може, й зараз оце,— малював Григор жахну картину,— стоять повалені навколішки в снігу князівці натовпом у смиренстві перед властю. І-стогін та ревище на майдані, а з-під пагаїв козацьких так і чвиркає селянська кров. А завтра, побитих, покатованих, цілою валкою поженуть селян із слободи на місто, у в'язницю. І може, завтра вже й сюди, на Вітрову Балку, налетять галиччю..
Натовп колихнувся. Ніби стогін із сотні грудей розітнувсь на майдані. Заголосили жінки. Хтось божкнув, хтось у розпачі вигукнув: "Людоньки!"
Григор забув про Глибоку Долину й на весь голос, розсікаючи шум, крикнув у натовп:
— Товариші! Тужити рано. Тужити й не доведеться: треба не пустити козаків у село — й край! Як трудно прийдеться, піщани допоможуть, а може, й Глибока Долина. Це ж яка сила! А їх — сотня якась там. І вже уряд не зможе їм вчасно подати допомогу. Та ще саме тепер, коли точаться вирішальні бої по містах, коли залізниці страйкують — не перевозять війська, страйкує телеграф — не передає накази, а по всій країні клекотять села, тисячі Вітрових Балок у повстанні. Тільки не гаймо ані часинки! Може, сьогодні й остання ніч перед боєм. Мерщій розійдемось — нехай кожен сокиру чи вила, чи припасує косу й покладе напохваті, як солдат свою рушницю. І нехай кожен по першому ж знаку,— всі до одного, віддано й дружно кинемося боронитись.
Майдан глухо гудів.
— Товариші!..
Але гудіння голосів дедалі дужчало, годі було перекричати його охриплим голосом. Григор замовк. Потім одступився на крок убік, хитнув головою Цигулі й щось сказав йому.
Цигуля вийшов наперед, звів руку й гукнув у натовп — затихнути.
— Іще ось чоловік із Пісок буде казати.
— А цитьте!., з Пісок!... слухайте!...— пронеслося по майдану, і галас поволі вщухав. На ґанок вийшов літній кремезний чолов'яга в кобеняці та кудлатій шапці. Шапку зняв, уклонився громаді, став говорити. Про Піски. Отак і ми, мовляв, як оце ви,— міркували та й виміркували: немає іншого порятунку, як тільки одбиватись од козаків. Не допустити. Хіба задля того панів повикурювали, економію розібрали, землю вже ділити почали, щоб оце знов у ярмо "шиї ставити". Не діждуть! Як один, всією громадою постановили Піски не пустити козаків у село. "Чи битись, то будемо й битись. Дарма, що в них припас є всякий, а ми хіба що з вилами,— за нас правда. Та таки й сила є". А це ще й сюди, у Вітрову Балку, послали його переказати. Та щоб, як круто прийдеться, поміч дали.
А їм треба буде — піщани поможуть. І щоб далі передали — у Ліщинівку, в Глибоку Долину. А ті щоб іще далі. Поодинці, може, й трудно кожній слободі було б, а як усі в одно — нехай тільки спробують!
Ще б пак! Піски, Вітрова Балка, Ліщинівка, Зелений Яр, Глибока Долина... Де й тривога поділась... І вже без страху уявлялось — бій... Напирають козаки на село, але гребля вся встелена боронами, зуб'ями догори, й по вулицях навалено гіллястих дерев,— доберись!
Народ напоготові — жде. За кожною хатою, повітчиною, під тином затаївся гурт оборонців з усяким припасом, готових кожну мить кинутись і бити, трощити, з снігом змішати. Гуде на сполох дзвін. ї з усіх країв — з Пісок, і луками з Ліщинівки, і Великим шляхом — хмарами суне підмога...
— Отут їм, харцизякам, браття, й жаба циці дасть! — скінчив піщанський чоловік. Потім згадав іще.— Так що своїм переказати? Чи мати надію?
Сотні грудей вибухли криками йому на відповідь. Голоси плутались, тяжко було добрати змісту. Тоді Цигуля махнув рукою і, як галас трохи притих, спробував розплутати плутаницю криків отих у пасмо.
— Значить, так, чоловіче добрий,— сказав до піщансько-го.— Вітрова Балка теж буде одбиватися. Отак і перекажи. Підмогу дамо і в Ліщинівку та в Глибоку Долину перекажемо. Але якщо на нас перших наваляться козаки та немов невидержка буде, знак подамо — поможіть. Адже так, братця?
Клекотом голосів відповіла громада. Серед грізних вигуків та нахвалок на козаків почулися раптом веселі жарти та круті дотепи. Кричали піщанському чоловікові для переказу всяку всячину — і важливі глибокодумні поради, і жартівливі побажання.
Потім (Григор порадив) обирали революційний комітет. І тільки обрали, зразу Цигуля й оголосив громаді, що можна розходитись. Тільки щоб напоготові були. Як ударять на сполох, щоб усі до одного були на місці. Такий наказ.
Почали розходитись люди з майдану.
Революційний комітет лишився у волості на нараду. Лишився й Григор допомогти їм, але біля огради вже били копитами пара кЬней в санях — це Гордій Саранчук з Кіндра-тенком повезуть його в Глибоку Долину.
Шумливими юрбами розходився народ по селу.
Ніч. Хмарно й вітряно: вітер із лук з півночі холодний та різкий. Зривався сніжок — падали сніжинки на лице, і видко, біля хат попідвіконню в смугах світла літали сніжинки, як комашня, бились у шибки.
Холодно. Наскрізь до кісток промерзли чоловіки, аж крекчуть. Голоси хрипкі з холоду й мова нерівна, із зривами. Валували собаки по селу. Далі юрби розривалися — звертали в провулки і пропадали в темряві.
На широкій вулиці стих і гомін, і рипучі кроки по снігу. Навіть собаки вгамувалися згодом на широкій вулиці. А валували вже здалеку глухо, як відгук, по кутках — над яром, на Гончарівці, на Новоселівці, на Белебені...