Обіч біля порога Муха сидів навпочіпки, курив цигарку в двері і час од часу розгублено поглядав на кожного. Юхим та Цигуля, похмурі обидва, дивились у вікно, де крізь білі засніжені дерева в шкільному садку за вигоном чорніли руїни маєтку, і, може, одне обидва думали.
Перший Цигуля озвався:
— Да, і Макара Івановича правда, що трудно, але ж правду й товариш Григор каже. Іншого виходу нема. Будемо оборонятись!
— Ми в Пісках теж отак вирішили,— обізвався Данило Корж.— 3 цим і послали нас із Харитоном сюди. Скажемо на сході.
— Як не крути,— твердо вимовив коваль,— та нічого вже не придумаєш більше!— І навіть уже був наготовив шапку — на все готовий, як раптом од порога Муха озвавсь:
— Еге ж, браття... А є, бач, і такі голови, що інше придумують.
Усі в кімнаті глянули на нього. А Григор знов нахилив голову й поверх окулярів з цікавістю подивився на Муху. Але той мовчав. Саме чи димок з цигарки попав у око, він низько нахилився і довго протирав його рукою, далі кинув на підлогу окурок, і розтоптав його чоботом, і тільки потім заговорив далі. Мовляв, оце підслухав був трохи. Він трохи пом'явся, доки Юхим не застеріг похмуро: "Не блуди, Мухо",— а тоді почав викладати все, що він почув од людей. Отож, як почули про козаків, бідкалися-бідкалися, що наробили отакого, потім нарікати стали на декого: підбили, мовляв, якби не вони, жили б собі без напасті та й таки діждалися б колись свого, а то ж пропали отепер. Як наїдуть козаки,— страшно й подумати. А хтось тоді й порадь — доки не пізно ще, доки оце козаки ще в Князівці, мерщій знести все в економію, хто що взяв, звести худобу всю, мов нічого того й не було вночі. Л чеченця не оживиш та й палацу з руїн не поставиш! Треба :іа це усім народом навколішки впасти й благати помилування. Отоді саме хтось і придумав оце: хіба ж усе село чеченця вбивало, та й палац згорів — один хтось сірника черкав, не все село. Оцього, мовляв, і треба держатись: усім селом нічого не робили, а то все окремі люди. І нехай краще кілька душ загине — винуватих, але зате весь безневинний народ врятується од погибелі. Оце таке! Мовляв, ще — все вони розпиналися, що за народ дбають, отож і хай доведуть — самі нехай признаються, а ні, то можна й видати.
Муха замовк. І всі в кімнаті мовчали. Зрештою Юхим грізно спитав:
— Хто це?
Муха знітився був, спідлоба зиркнув на коваля і зразу ж в'юнко висковзнув очима з-під його погляду. Промимрив собі під ніс, що нібито не розпізнав гаразд по голосу, хто воно саме.
Юхим, невдоволений з Мухи, важко одвів погляд від нього. На Цигулі спинив. Задуманий і мовчазний сидів Цигуля й, смутно, усміхнений, дивився у вікно. На нього, не зводячи очей, дивився Макар Іванович, і вираз розгубленості застиг на його обличчі. Раптом зітхнув і мовив по паузі:
— Що може бути дорожче за життя! За всяке, будь-яке, аби живе життя. Щоб не смерть!
— Твоя філософія, Макаре, знаєш, не з пахучих,— зауважив Григор і, знявши окуляри, почав їх старанно протирати хусточкою.— Та й немає часу в нас, товариші, ні для якої філософії. Кожна хвилина дорога.
— То, може, й починати?— спитав Цигуля.
— Атож!— Григор глянув на годинника — пів до другої, а ще ж йому сьогодні в Глибоку Долину треба добиратися.— Якби ще й швиденько.
— Це ми в одну мить зберемо сход,— заспокоїв Юхим і тільки виразно глянув на Муху. Той уже сам догадався. Зразу ж підвівся, насунув шапку й вийшов з кімнати.
А вже за кілька хвилин забовкав дзвін — по три удари, як завжди на сходку, а тільки сьогодні чомусь наче нерівними ударами, і через те був незвичайний дзвін і аж ніби тривожний.
Чоловіки в кімнаті ще посиділи трохи,— нехай народ сходиться.
Григор тим часом навчав товаришів, як їм краще організувати оборону. Досвід у Григора був у цьому неабиякий, було чого повчитися. Потім Юхим виглянув з ґанку, як там збираються, і, зайшовши до кімнати, доповів, що вже увесь майдан набитий народом. Попідводилися йти. Григор з вішалки зняв пальто стареньке, став одягатися.
— Хоч обстібайтеся, товаришу,— сказав щиро Цигуля Григорові,— бо надворі бере. А в вас, бачу, пальтечко на риб'ячому хутрі.
— На бобирі!— жартівливо кинув Григор. Макар Іванович аж занадто клопітливо до нього:
— Гришо, так, може б, ти той... моє надяг тим часом, з коміром.
— А ти ж?
— Та я... у мене ж третій день уже в грудях,— знітившись, мовив учитель.— Не виходжу на холод.
Григор мовчки одягся. Далі, не глянувши на Діденка, сказав холодне "бувай" до нього і в гурті з чоловіками вийшов з хати.
XX
На майдані біля волості вже шуміла громада, коли невеличкий гурт чоловіків підходив до школи. Безладний стоголосий гомін, наче на ярмарку, кипів безперестань. Іноді там-там у натовпі зривався крикливий вигук, а чи лайка, чи погроза. Обіч, посеред улиці, видати — перестрів та й оточив її народ,— голосила якась жінка. А до всього ще й Муха на дзвіниці то замовкав, а то знов починав калатати в дзвін, скликаючи на сходку.
Як підійшли ближче до натовпу, крайні одразу ж помітили чужого чоловіка в міській одежі та в окулярах, і зразу ж на цьому краї гомін ущух. Аж доки ті не протовпились до ґанку. Тоді раптом хтось догадався й гукнув у народ:
— Братця, оратель приїхав!
По натовпу як луна покотилась од голосу того,— інші підхопили голоси. Люди, як нива колоссям од вітру, колихнулись до ґанку, і гомін поволі, поволі та й стих. Але на ґанок ніхто не виходив.
— Та починайте вже, доки ми будемо гибіти!— крикнув простуджено хтось.— Самі понадягали хутра!
— Починай! Де ж той Шумило є?— підтримав дехто.
Обіч ґанку біля конов'язі стояв Шумило, сільський староста — статечний чолов'яга, розмовляв з іншими вітробал-чанськими "хазяїнами". Коли зачув був ремство на себе, випростався й гукнув через голови в гущу:
— Хто там горланить "Шумило"? Шумило сход не загадував. Хто скликав народ, нехай отой і починає. Є ж у нас такі — верховоди!
— Палії!— вигукнув крамар Кислиця. '
— Та народні старателі для своєї кишені!— крикнув Са-ливон Гмиря і навіть сплигнув з конов'язі на землю.— А ну, лишень, ходи! Показуйте свою масть!
Як видно, до "гри" тут непогано підготувались. Десь, певно, і в натовпі старанно порозсовували "свою масть". А скраю, біля конов'язі, гуртом стоять найстарші козирі.