Як повідь,,все ширше розливались по подвір'ю, затопляли будівлі. Заздалегідь було налагоджено: по всіх амбарах двері стояли навстіж розчинені й навіть горіли ліхтарі, щоб видко було зерно набирати. Нарозтвір стояли ворота в сараях та по загонах, у конюшнях та в кошарах. Худоба повиходила й бродила по подвір'ю. І тільки коні були в стайнях та в загоні воли. Але Хрін на цю ніч і не поспускав їх, стояли біля ясел позлигувані,— заходь і бери яку хоч пару, яка на тебе дивиться.
Біля амбара вже стояли валкою сани. Моталися люди з мішками зерна на плечах, навантажуючи хури. Од'їздили одні, заїздили другі. Моталися люди з вірьовками в руках,— хто налигував корову і тяг уже з двору, виловлювали овець, з конюшні виводили коні, а з загону воли пара за парою біля возовні впрягали в вози.
Як розритий мурашник, кишіла людьми економія цілу ніч. Спершу багато було товчі — декого стоптали кіньми в темряві. Далі зміркували, і коваль сам підпалив прикидок з'їд за загонами (цей прикидок стояв осторонь од двору, а ще до того ж і за вітром, небезпеки для двору од вогню не було),— стало видко. Менше метушні тепер уже було й більше ладу. Тільки з машинним сараєм і було мороки досить. Серед усіх будівель один він стояв на замку й муляв очі. Не один торгав запори, а то й гамселив дрюком по замку. І завжди з усієї сили одстоював його Цигуля з своїми: "Та що ж ви, братця, з глузду з'їхали! Ні двигуна, ні паровика чи молотарки собі ж ніхто не візьме, а псувати ж для чого, краще ж громадою користуватися будемо". І таки віднаджував од сарая. Проте ненадовго: знову й знову, аби одхиливсь, уже хтось грюкав кілком по запорах і ломився в ворота.
Востаннє, як почув Цигуля грюкіт од сарая, кинувсь із Юхимом, та й не добігли, спинились обидва серед двору, чуйно наслухаючись. Од воріт чути було якісь крики. Ближче сюди. І нагло ось колихнувся натовп, і з темряви на смугу світла од вогнища вибіг, розштовхуючи людей, простоволосий, розхристаний, з ломом на плечі Невкипілий. Пробіг широким кроком, як лелека, розганяючись злетіти, побіля загону, вздовж винбарів і, зачувши грюкіт біля сарая, звернув туди й спинився, важко одсапуючись, на лом свій спершись. Потім кинувсь, одіпхнув когось од воріт і сам замахнувся — гепнув своїм ломом по запорах, удруге, ще... А як злетів замок, навалився на ворота. Щось хряпнуло, і потім широкі ворота розчинилися навстіж. У чорній пащі сарая, як зуби, блиснули машини, а Невкипілий замахнувсь і з риком кинувся на них, в нестямі гепаючи ломом по чому попало.
Спинити його годі було й думати. Юхим таки й спробував — підбіг до воріт і з усієї сили з порога гукнув щось до Певкипілого, але він ніби й не чув, ніби не пізнав коваля. Іноді виринав з глибини сарая й охрипло в саме лице йому кричав: "Вогню!" І його крик, як відгук, пронісся по народові — "вогню!" Дехто метнувсь за загони, до вогнища й бігли вже назад з віхтями полум'я. Пропало все! Цигуля зблід. І раптом зіп'явся навшпиньки у натовпі й крикнув на всі груди у одчаї:
— Люди! люди! Та не це палити! Палити он кубло князеве — палац. Гайда всі до палацу!
Галас на мить так і вщух. Оторопів кожен — за метушнею в гарячці за палац наче й забули: не видко його з темряви було. А по Цигулиних словах немов одразу кожному в очах ясно засяяв він усіма вікнами й ліхтарями в парку й смолоскипами на човнах по ставу. А у вуха залунав гомоном, сміхом та панською музикою.
Колихнувся натовп і з глухим гомоном посунув із двору та берегом ставу до палацу. Тоді Цигуля з Юхимом кинулись до сарая й витягли Невкипілого. Він бився в руках і не міг крикнути, лише хрипів, зціпивши зуби. А на дворі — глянув: безлюддя, внизу берегом ставу з шумом кудись біг народ, догадався Невкипілий куди. Щосили рвонувся і гайнув за ними вслід.
А Цигуля з Юхимом і ще дехто в палац не бігали — стерегли машинний сарай. Звідціля й чули були: і як ламали двері та вибивали вікна, і як потім грюкало — аж луна по парку,— видко, з вікон вивалювали якісь важкі речі. І, нарешті, перед світом уже бачили, як блиснув огонь, а невдовзі з усіх вікон повисолоплювались вогняні язики й лизали палацові стіни та терпке зимове повітря.
XVII
За ніч і вправились вітробалчани з князевим маєтком. У сивім тумані та диму на світанку тьмяно бовваніли німі палацові руїни, як під водою затонулий корабель. Обважнілий од вогкості, дим низько слався по землі. Розлився повіддю: затопив парк, налляв став ущерть, аж через греблю полився в яр, вийшов із берегів — вигоном аж до осель підійшов із того боку — до самої економії, навіть підмивав конюшні. Але інші будівлі та й саме подвір'я не були залиті — на пригорку стояла економія. Цегляні будівлі маячили, як і вчора, як і в давніші багато років. Ніби нічого не сталося. І тільки німа тиша, що залягла на подвір'ї, нагадувала про розгром уночі. Сивий туман, та дим і чад у повітрі, і глуха тиша — наче на пожарищі. Десь за конюшнями час од часу завивав пес (видко, забули спустити з ланцюга), затихав на хвилину та знову — гав-у!
По цей бік на слободі там-там, як луна, глухо вили собаки Ревла по дворах худоба. Але гомону не чути було. Ще вночі відлементували голоси, як плавом плив народ з пожарища: піші з клунками на плечах, і верхи на конях із князівських конюшень, і хурами, кожен тягнучи на вірьовці худобину а чи женучи поперед себе злиганих докупи овець. Шум, ревище на слободі. Потім поволі стихало в улицях. Гомін і метушня вже тільки по дворах. Де-не-де дзвякала сокира — видко, нашвидкуруч хтось лаштував хоч будь-яку прив'язь для худоби. Зарипіли хати й закурілися димарями. А як розвиднілось, уже й повитопляли всюди і, мабуть, спати поклалися після ночі, бо ні на вулиці, ні на подвір'ї не видко було нікого. Хіба там-там із-за повітки, буває, виступить постать і стане над стріхою — очима на димову повінь. Потім вигляне на вулицю за ворота — порожньо на вулицях і тихо. Тільки по дворах худоба реве та де-не-де виють вночі наполохані собаки.
Коли Юхим, змінившися з варти біля машинного сарая, повернувся додому, Катря теж витопила була. Видко, його тільки й ждала. Бо тільки ступив через поріг, мерщій кинула поратись біля помийниці і одійшла до печі, а Орисі сказала, щоб тим часом ложки на стіл подала.