І сказати б — не було інших женихів у неї. Були ж. Хоч би й отой ротмістр драгунського полку — з приводу чого і дядько Сава та й батько іноді підтрунювали над матір'ю. Кілька днів Павло навіть не відповідав матері на її лист — перший лист до нього після розстання. Поки одного разу серед ночі (слабував на безсоння в ці перші дні в Славгороді) не перевернула все в душі хлопця одна розважлива думка, до того ж така проста, що аж дивно було, як вона не прийшла йому в голову з самого початку. Навіть схопився — сів на постелі.
"Ох, і дурень же ти, Павле, ох, і дурень! Ну вийшла б мама заміж за того драгуна, та хоч би й за самого генерала! Тобі від цього яка радість?' Авжеж що так! Ну, були б у неї діти, але ж ні один із них не був би ти. Адже отакий, як є, ти на світ з'явився лише тому, що мама вийшла заміж саме за Діденка. З цього й треба виходити"
Тоді пригадувати став, як воно на селі було: хто саме з бідняцьких хлопців др.ужив з Корнієм Чумаком, наприклад, чи з Пожитьками — Яшком та Микитою, чи з Даньком Шу-милом (усе синки сільських багатіїв),—і аж дивом дивувався: не міг згадати жодного! І сам він товаришував лише з цими хлопцями. У Корнія на хуторі влітку, бувало, цілими тижнями жив. З одної миски їли, під одною ковдрою спали. А от у інших хлопців, бідняцьких,— чи хоч у п'яти, од сили десяти, з цілого села, бодай поріг у хату переступив! Навіть самому зараз ставало трохи моторошно: невже справді отаке страшне і непереступне оте саме — "нерівня"?! Тільки спогади про Гришка Саранчука і обнадіювали. З усіх сільських хлопців він був єдиний, до кого Павло та його приятелі (хоч і не дружили з ним) ставилися зовсім не так, як до всіх інших. І тільки через те, що був першим учнем у школі. Аналізуючи тепер своє ставлення до Гришка, Павло признавався собі, що коли б отак до нього Міхно з своїми приятелями ставився, то це його цілком улаштувало б. Принаймні на перших порах. За це і вхопився тепер Павлуша.
Зразу ж і засів за науку. Хлопці гуляють іще, тягло і його — такі дива у місті: одна вже Миколаївська вулиця чого варта, на Сінній площі на муштрі солдати; паради на Соборній; десь робітники з червоним прапором, а козаки розгонять... Цілий день можна по місту гасати і не набридне. Але Павлуша заплющується, затуляє вуха й, ритмічно похитуючись над книжкою, віддається "зубрьожці".
За перший місяць уже й висунувся в число перших по балах: п'ятірки, четвірки (таки здібний був, а до того, готуючись до іспитів з батьками, і вперед пройшли поза програмою). Але з російською мовою було погано. І не через те, що не знав уроків, а за саму вимову. Учитель-мовник вважав, що вихованці класичної гімназії повинні говорити "как богі". І через те з трійок Павлуша не вилазив. Але й не здавався. Навпаки, ще наліг дужче. Став уже не тільки в школі, як раніш, але і вдома говорити виключно російською мовою. Завів штрафи для себе: за кожен випадок, коли, забувшись, починав не по-руськи, з тих грошей, що лишила мати на гостинці, перекладав копійку у спеціальну жерстянку з-під пер, що носив її завжди в другій кишені, але зарікшися не тратити їх аж до першого хорошого балу з руської мови,— не менше четвірки. Щось із полтиник було вже там, проте інтервали між копійками чимдалі ставали довшими.
І от саме в цей час повернувся з Києва Дорошенко, дядько Сава. Після його телеграми тьоті Серафимі, що такого числа прибуде, Павлуша вже й не знав, як ті дні прожив, дядька чекаючи. А того дня просто з гімназії і подався до нього, навіть на квартиру обідати не заходячи.
Зустрілися тепло. Мабуть, рідному батькові б отак не зрадів хлопець, як дядькові Саві. Радий був йому й Сава Петрович, веселий. Саме обідали.
— О, та ти зовсім молодчина, Павлушо! А повернись-но, синку! Козак хоч куди! Обідав, ні? Сідай!
Став розпитувати, як живе, як учиться. Павлуша розповідав докладно про все своє життя за цей місяць. Що вчиться добре, от тільки з російської мови... Але раптом на цьому Сава Петрович перепинив його: спершу був і не помітив, а тільки тепер.
— Ану, ну, стоп, хлопче! Ти що ж це зарусив отак? І тільки місяць минув, а що ж з тобою далі буде? — Потім звернувсь до гостей,— двоє було їх за столом: Компанієць — Ґалаґанів управитель із Князівки і ще один червонопикий з рижими "козацькими" вусами товстун, кооператор Мокро-ус: — Ви бачили? Ми для них, можна сказати, сил своїх не жаліємо, культурно-національної автономії домагаємось, а вони, бач...
— Негоже, негоже, козаче! — несподівано тонким голосом сказав Мокроус.
Павлуша став виправдуватись тим, що вимагають цього в школі. Сава Петрович поналивав бокали вином. Потім витер вуса салфеткою й сказав:
— А ти, хлопче, роби, як той Христос робив та й нас учив. Свого часу він прекрасно розв'язав цю проблему: "Кесарево — кесарю...". Отак і ти. В гімназії говори по-руському (вистачить з них і на трійку), а то завжди — по-своєму, по-українському. Чи для кого ж це ми дбаємо? Домагаємося й преси своєї української, і рідної школи. А так, так,— на Павлушині здиврвані очі,— і шкіл теж, навіть гімназій. Та вони вже, властиво, і є в нас. Не тут,— в Галичині, правда. А чому б їм і тут не бути? А взагалі, одним словом кажучи, це значить: "Ану, посуньтеся трохи, панове-добродії Міхни та Пирогови всякі, дайте і нам лишень місця за спільним столом", як це люблять поети висловлюватись високим штилем,— на бучному святі життя! — І, випивши з гістьми знову, став уже поважно розпитуватися в Мокроуса про новини тут у місті за цей час, що був у Києві, а в Компанійця,— що там нового на селі.
Павлуша уважно прислухався до їхньої розмови. Говорили більше про речі незрозумілі для нього, але дещо хлопець таки й схоплював: окремі події в місті й на селі, окремі знайомі прізвища батьків товаришів сроїх по гімназії. І Савині окремі поцінування подій тих і осіб. Але, прислухаючись навіть, Павлуша не переставав думати про своє,— про дядькові слова перед цим. Особливо до вподоби було йому про українську гімназію. І найбільше оте: Ану, посуньтеся трохи, панове-добродії!" От би тоді в класі отак підійти до Міхна... Просто як у казці. Аж боявся хлопець, що, може, це дядько Сава пожартував.