— Не знаємо навіть, як і підступитися.
— Справа це не така вже й складна. В цей момент почувся стукіт у двері.
— Да, да! — гукнув Макар Іванович.
Двері відчинились, і до кімнати зайшов Гмиря Архип. "І принесли ж тебе чорти! — лайнувся про себе Юхим.-*-Не дасть і поговорити з чоловіком!"
— Добрий вечір! О, та ви не самі, Макаре Івановичу! — удав із себе здивованого Гмиря.— Тоді я, може, завтра...— сковзнув поглядом з Юхима на Цигулю, потім на Супруна.— А хто ж це? І не впізнаю ніяк.— Прикинувся, що недобачає.— Чи чужий хтось?
— Гість,— сказав учитель.— Товариш мій, ще з семінарії.
— Он воно що! Теж народний вчитель чи бери вище? — спитав Гмиря, хоч за п'ять хвилин перед цим у підводчика-журбівця, що розташувався з кіньми на шкільному подвір'ї, уже все випитав про прибулого — звідки, хто такий.
— Ні, не вчитель, студент.
— Ага,— аж причмокнув язиком Гмиря.— Давно мичтаю. Дуже до речі!
— Та ви проходьте, Архипе Терентійовичу, сідайте.
— Дякую.— Він сів у кінці столу, розгладив широку руду бороду і якийсь час дивився мовчки на Супруна. Потім сказав: — Да, в глушині живемо, що воно на білому світі робиться — не бачимо, не чуємо. Живемо, як ті ховрахи.
— Яка ж це глушина? — озвався Григор.— Волосне село. Пошта. Газети передплачуєте.
— І правда-таки, Архипе Терентійовичу, нема чого прибіднюватись,— додав Макар Іванович.— Інший би хто казав, а що вже вам... Теж мені — ховрах! Щомісяця, а то й не один раз у Славгороді буваєте.
— Та доводиться. Коли в церковних справах, а коли за крамом для кооперації. Якраз оце про город і хочу вас, паничу-студент, спитати дещо.
— Питайте.
Григор вже зрозумів, з ким має справу. Трохи насторожився.
— .Минулого тижня базарював я в Славгороді,— почав розповідати Гмиря.-т— Заходжу в чайну. Повнісінько. І все більше — наш брат, мужик. Гамір стоїть. Проштовхався-таки до одного столика, де найбільше народу стовпилось. Серед мужиків, дивлюсь, майстровий, з робітників. Чаюють, гомонять. Більше, правда, майстровий говорив отой — все мужиків просвіщав, як воно є, як воно буде. Хтось візьми та й спитай його: "А купівля-продаж землі після революції буде?" — "Оренда буде",— відповідає. "То це ж знову поміщики розплодяться! Не з дворян, то з мужиків, а нам чи ж не однаково!" Отоді робітник той і сказав: "Не встигнуть!" — "Як це так? — тут уже і я не витерпів: — Як це так, не встигнуть? Чому?" — "А тому,— каже,— що після цієї революції, буржуазійної, ми, робітники, зразу ж таки і другу революцію зробимо, не буржуазійну вже". Він і назвав її якось. Ні, запам'ятав. Одним словом, по-справжньому, мовляв, народну. Щоб усіх зрівняти. Не буде тоді багатих, а всі будуть однаково бідні... Так от, скажіть: що це воно за чоловік був? Як його розуміти: розумний він чи просто трепло?
— Це ви мене питаєте?
— Атож. Чи хто мені може відповісти? Петро чи Юхим?
— Нелегко й мені відповісти на це ваше запитання. Бо політика діло тонке, тут кожне слово важливе. А ви — дещо "запам'ятали", дещо по-свойому переказали. Як самі думаєте. Кінець розмови, наприклад. В усякому разі, розумний чоловік так не скаже: "Коли не буде багатих, всі будуть однаково бідні".
Гмиря одразу ж відчув у словах "студента" щось образливе для себе. А тут Григор іще додав:
— Безперечно, так казати може або дурень...
— Таке, таке, — перебив Гмиря, удаючи, що не зрозумів натяку.— Є серед робітників усякі... Це ви — правильно! — І зразу ж звівся з місця.— Ну що ж, піду. Прощавайте! А до вас, Макаре Івановичу, я вже узавтра...— І вийшов з кімнати.
— Ох, і лис,— хитнув головою Юхим і засміявся.— А добре ви йому, Григоре Наумовичу, відкоша...
— Хотів дискусію мені нав'язати. А йди ти до біса! Дуже це нам потрібне! Зараз! Так на чому він перебив нас? Ага, про революційний комітет. Справа, кажу, не така вже складна. Однак, беручи до уваги всіх оцих лисиць, а то й вовків в овечій шкурі, треба і в цій справі якнайбільше організованості...
...Почувши тупіт на ґанку, Артем щільніше притиснувся до яблуні. Повз освітлене вікно пройшов Гмиря. Ось він зупинивсь, озирнувся і навшпиньках прокрався й став біля вікна. Невже підслухає? А може, просто так, "до вітру". Артем придивився пильніш,— ні! "Ах ти ж підла душа!" Артем хотів спужати його, закашляв неголосно, щоб і себе ж не видати. Гмиря відскочив од вікна, але не пішов геть. Присів і низом, понад землею, вдивлявся в темряву. Потім, заспокоєний, знову підійшов до вікна. Артема зло взяло. "А ще.церковний староста!" Спершу Артем не знав, що йому робити. І раптом сяйнула щаслива думка. Він зірвав яблуко, прицілився і щосили жбурнув на Гмирю. Промахнувся. Яблуко влучило просто у шибку відчиненого вікна. З брязкотом посипалося скло. Артемові перехопило дух. А Гмиря відскочив од вікна і, ставши рачки, шукав щось на землі., У вікні показалися вчитель, Цигуля, потім батько і той, у синій косоворотці.
Побачивши Гмирю, що повзав по землі рачки, вчитель занепокоєно спитав:
— Що з вами, Архипе Терентійовичу? Гмиря випростався, підійшов до вікна.
.— І хто ж це хотів мене?! Цеглиною, чи що! Тільки вийшов на світло, як брязне у вікно...— і знову нагнувся, шукає на землі.
На голоси вийшли з садочка Докія Петрівна, Павло й ота прибула дівчина. Гмиря ще і їм повторив свій розказ. Павло з дівчиною стали теж шукати на землі, але не знайшли ніякої цеглини. Дівчина знайшла яблуко. Оглянула його уважнень-ко й сказала:
— Оце воно і є.
— Яблуко? — спитав Павло.
— Еге ж. Подряпане, і навіть ось скельце стирчить в ньому. Маленьке.
В Артема тривожно загупало серце. Атож, отепер догадаються, де шукати. Що ж робити? Але не встиг він іще надумати якийсь вихід, як Гмиря вже був під яблунею, біля самого стовбура, і дивився вгору.
— Ось де він. Ах ти ж, шибенику!
Перша думка в Артема була — упасти прямо на Гмирю, звалити його, а там — давай бог ноги! Але передумав: до дерева підійшли вже Докія Петрівна й Павло з дівчиною. Але не тільки через те. Свідомість своєї правоти і гордість не дали йому вчинити отак. Мовчки сидів на дереві.
— Негайно ж ізлазь! — суворо наказала Докія Петрівна. Хлопець повільно став злазити. Зліз і притулився спиною