Пригадували, як учора прибіг урядник бігунцями, видко, з Ліщинівки. З коня так мило шматтям і падає. Заскочив на часинку у волость та й знов на бігунці і щодуху — на станцію, мабуть. Учора ж, бачив дехто, і старшина з волості вийшов неспокійний, а біля крамниці бричкою стояв Пожи-тько Влас із хутора Чумаківки. Щось гомоніли були, а потім до Гмирі у двір завернули. Челядь розповідала на ранок (на греблі гуляли), що вже півні проспівали — їхали По-житько з Чумаком. І до всього ще й чутка пройшла, ніби поштовик десь комусь хвалився, що справді вчора пошта була і на волость пакета сам привозив з печатками й дуже "искринний". Ну, з усього ж уже видко, що прийшла бомага в волость. Але ж каже Муха, що всюди поміщики затаюють її. То, може, і в них оце?
.Гарячий Дудка Панас аж не втерпів — подався у волость: може, в писаря хоч що-небудь вивідає. Але ж через хвилину вийшов невеселий і простоволосий (шапку в руках ніс, надів аж на вулиці). А вслід за ним урядник до бігунців вийшов, та загледів натовп, підійшов до людей і спитався, що це за субраніє таке. Хтось викрикнув з гурту, що чутки отакі ходять — про землю. Урядник враз нахмурився і бровами, і великими фельдфебельськими усами, ще ступив крок і говорив похмуро до селян:
— От темнота! Та про це й думати — злочин, не те що балакати. Це тільки внутрішні вороги — жиди та студенти — сіють крамолу отаку: розпускають чутки, афішки розкидають. Ось як і вчора в Лідіинівці було, на цукроварні теж. А мужик неграмотний — думає, од власті афішки ті. Власть сама бореться. Є розпорядження всіх бунтарів отаких виловлювати і просто надсилати в город.
Селяни похмуро й мовчки слухали мову. А він потім звелів "розойтитьця й не субиратьця" більш, сів у бігунці й закурів пилом по вулиці.
Люди стали розходитись од волості, та не по домівках, а розсипались по вулицях, на вигоні — по юрбах; переходили од одної до другої, як бджоли з квітки на квітку, й опиляли їх новими чутками.
Аж гуде од гомону вулиця широка й вигін. Але вже не кричали, як ранкові півні, мужики. Уже частіш замовкали, і тоді в напруженій тиші кожен у душі своїй — дарма що це в юрбі — стояв самотній, тужний і простоволосий, в мужичій думі на обніжку своєї осьмини. Перед очима панський лиман розлогий з старими ожередами і ген-ген на обрії могили. А навкруги весь степ як у тумані од юги. А так же було це недавно — вранці сьогодні під Мушині крики — уже брів по груди в буйному хлібові на своєму наділі. Ге-ех, брів та й вибрів! Чи мо' у сні привиділось? І загородить п'ятірнею в бороду, загребе повну жменю, стоїть і мовчить. А хтось не вимовчить: "Н-да, що ти хотів...— затягнеться цигаркою востаннє, потім наплює на долоню, тушить цигарку й додасть:— Як воно ж і власть хіба не панська". Тоді хтось враз не втамує болю в собі, зірве шапку: "Братці, та що ж бо це робиться? Та кому його вірити? Чи, може, не прийшла ще у волость бомага? Адже й заводи бастують, і заробітчани повертаються. Неспроста ж це!"
— Де Муха?
Але Муха як крізь землю провалився, мабуть, на тім краї слободи (живе аж під князевим парком).
— Де хоч той Прокіп?
Та з Невкипілого багато не добудеш. Цибатий, як чорногуз, дибає він од гурту до гурту, і все одно в нього:
— Ге, кому вірите! Мусі! Адже наобіцяв уже й казенних землемірів. Наро-од! Та самоправно треба землю забирати. З кіллям, з вилами.
— Ач, меле бісова личина!— аж хмуриться дехто.
Та Невкипілий уже подибав до іншого гурту. А за ним уже й жаль. Бо в кого ж іншого, як не в нього та Мухи, допитатися: тільки ж вони удвох з міста недавно — чули, бачили. А може, хоч і чули, та не второпали? Бо чого ж це, справді, за цілий день ось із степу з дороги ні душі заробітчан. Наче вузлом шлях зашморгнуло.
Посилали вже й дітвору аж за греблю на горб виглянути в степ. І прибігла дітвора захекана — аж за ожереди бігали, не видко нікого. По всьому шляху аж до могил — ні цяточки.
До самого вечора народ не розходився, все неначе чогось ждали. А надвечір, уже сонце сідало, вдруге посилали дітвору в степ, і на цей раз швидше вернулись вони і, як бігли, куряву більшу зняли по вулиці і з криками. Хвалилися — на горб вибігли та й назад мерщій: ідуть, уже біля ожередів.
Захвилювалась вулиця. А з степу мовчазного і справді невдовзі тихо, спершу ледве вловити вухом, як зітхання, зачулася пісня дівоцька й поволі голоснішала. І раптом на горб виткнулась ціла юрба дівчат, і пісня вже на всі груди полилась, як водоспад у яр, попливла, залунала в яру поміж вербами.
Дивно було — тільки учора вдосвіта пішли були на буряки з села, а це вже й вернулися. Знати — не найнялись. А веселі. Наче кожна несла в закрутці не один карбованець заробітку. Ні копійки ж ні в одної. Та дарма — несла зате кожна у серці батькові-матері вісті, дорожчі за гроші.
Перестрівали, обступали їх, розпитували. Але за гелготом їх гаразд і не второпати.
За землю-таки, ті ж вісті, що й Муха: нарізка, а коли — невідомо. Та, мабуть, незабаром, бо не витерпить довго народ. Князівці — ті вже й зараз не таяться: хай тільки хліба вистигають, а вийде чи не вийде до жнив закон, однаково самі все пожнуть. Минулося з снопа восьмого чи десятого, попили нашого поту — годі! І на буряки оце не схотіли по заводській ціні. Як не тридцять копійок та щоб харчі кращі — і не стають. Та й чужих не пускають. Ходять по степу мужики, як сторожа, з кіллям і проганяють. Учора-таки аж бійка знялася. Об'їждчика з коня стягли — сміху було! Урядник виїздив — двох, кажуть, забрали. Проте до роботи не стали, але й не розходились. І вони оце, вітробалчани, переспали в казармі, думали, що вгамується все до другого дня. Аж і сьогодні однаково: ті ціни не набавляють, а ті по степу чатують, прогонять усіх. Забастовка це, кажуть.
Весело дівчатам.
— Чудні такі: бородані, а, мов діти, граються — по межах, по зворотах в степу так і ходять сторожею, і в кожного кілок, як голобля, їй-бо! Ідіть, ідіть, кажуть, та прислухайтеся, як гукнемо, щоб ураз, як мурашня, так і вкрити плантації, не дати ж пропадати добру людському.
Сміються дівчата, розповідаючи це, і мужики — ні-ні, та й усміхнеться котрийсь.