— Тату, ось гля!— розігнався й на одній нозі переїхав через увесь став. Під берегом постояв, піджидаючи батька, нехай порівняється га й знову — звів руку і ще переможно вигукнув:
— На гвинта ах!
"От бісова дитина!"— всміхнувся батько тепло. І так уже до самої хати — то сходила усмішка з лиця, то набігала. Потім і в хаті. Помивши вже руки, сів у кінці столу (Катря поралась біля печі., сутінь у хаті), мовчав-мовчав і знову для себе самого несподівано
— От бісів хлопець!
— А хіба що?— насторожилась Катря.
— Та ні.— І помовчавши трохи:— То я подумав собі, що якби було за що зачепитися, чоловіком би можна Артема зробити. З такою головою та упертістю й до техніка б доскочив. І І,с іменно.
Катря тільки зітхнула. Юхим знову помовчав хвилинку іі погодився з нею.
— Ато>к, думай не думай, а вище себе не плигнеш.
І все ж довго ще й потім не кидав Юхим думки про це. Лж поки сама не випала з голови — не до того було.
Що не день, то все тривожніш ставало на слободі. Недобрі вісті приносили газети з Далекого Сходу, з війни. Тривожні вісті летіли і з міст. Отож іще по різдві9 зразу — про розстріл робітників у Петербурзі перед царським палацом, про забастовки по заводах...
А на масницю10 Федь був приїхав у гості. Навіз газет якихось нових — заборонених, не тут і друкованих, у Росії, а за кордоном, але ж їхні-таки — робітничої партії. Багато розповідав і сам — про війну-таки ж, про оту подію страшну 9 січня11, про робітничі страйки, про заколоти на селах... Три дні, що пробув він у Вітровій Балці, отак і "прогуляли" день у день: щоб на знаки не датися поліції, зберуться в Цигулі чи й у них, ніби на гулянку; дехто з економічеських строкових, з бідноти — Невкипілий, Дудка Панас, сусіди Скоряки Мусій та Євмен, та й почне ото Федь. Розумний чоловік! Про їхнє селянське життя говорили багато. Що от треба і їм з робітниками разом іти — революцію робити. Щоб царя скинути, за демократичну республіку. Щоб землю собі поміщицьку забрати...
І почалося з того...
А тут і весна саме — парує земля, сіянка підійшла. Тільки й розмов, що про землю. Навіть цього року й заробітчани довго не виряджалися з дому,— все огинався народ. Уже й зелені святки12 минули, це ж у степах косовиця підходить, а не йшли. Все ждали чогось та одно до волості чи в школу до Макара Івановича бігали,— що воно там у газеті. Але в газеті про землю нічого не було. То отак поколотились та й вируши-ли-таки.
Затихло на слободі. Але ненадовго...
IV
Перші од ключів заробітчанських одбилися й вернулись на село Муха Іван та Прокіп Невкипілий. В обох торби за плечима, з косами обидва — заробітчани ж, так їх і до хати не пустили — на греблі біля млинів обступили мужики: та що? та звідки? та чого?
Низенький, сухорлявий Муха Іван аж навшпиньки спинається, витягає маленьку птичачу голову, як перед льотом, розмахує руками, наче крилами, і голос його зривається на високій ноті кигиканням. Невкипілий — цибатий, як чорногуз, мовчазний, на кісся сперся і хмуро дивиться крізь водяне, райдужне од сонця млинове колесо на економію. Мужики й дух притаїли. А з-під ніг з-під греблі рветься, шумить водоспад, і Мушині крики в шумі тому — кигикає чайка. Хмурі й мовчазні стоять у колі мужики, юрба росте, од потоку — білили полотно — поприбігали жінки, привалили од кузні селяни й коваль. А Муха, білогрудий — в розстебненій чорній свиті, усе зривається, а не полетить ніяк, тільки кигикає. Коваль пожадно й нетерпляче затягся цигаркою й кинув: "А пропустіть!" І розступилися чоловіки дати йому дорогу в коло. Він підійшов з-за спини й поклав Мусі руку на плече:
— Годі, Мухо, дзижчати. На, закури та розповідай усе як є до ладу.
Муха довго крутив тремтячими пальцями цигарку, тим часом хтось викресав вогню, і, закуривши, він став розповідати.
Це вони з міста, з пристані просто. Як наслухались, то вже й пароплава не ждали. Інші, може, й поїхали, але навряд щоб, бо не той тепер час. Про землю чутки такі химерні ходять: либонь, бомага од царя є, щоб трудящий люд землею наділяти. А пани-дідичі та, либонь, затаїли бомагу ту. Але як її затаїти, як по всіх усюдах уже знають про неї. От і на пристані народу ж того — увесь берег захряс голотою-заробітча-нами, з усього Дніпра і з Литви,— всюди чутки отакі. Нібито на осінь нарізка, є щось і про сьогорічний врожай. Ну й які тепер заробітки десь у безвісти! Чи й своя земля тепер не прогодує. Торби на плечі, додому — й край! Еге, якби ж наш мужик не такий розгадько та темнота. А то ж: їхати — не їхати. Та й валяються тижнями на пристані, доки в торбі харчів стане, плутаються, як у сітці, в чутках, блукають по місту — допитуються, дослухаються. А воно й місто зараз — до ума не добереш: завод же стоїть і тютюнові фабрики — бастують робітники. І по інших містах те ж — розповідають. І на шахтах. Зустрів у місті Цигуля Хрінівського Марка. Всилу й упізнати: це ж то років з десять, як пішов парубійком на заробітки. На шахтах на Донеччині працював. А це — худий та чорний увесь — просто з тюрми, і теж за забастовку. Розумний батьків син. Каже: "Оце, що діється, тільки перший грім весняний, а ще й горобина ніч прийде!" На березі таке зборище увечері одкрили. Од пристані сторожу виставили, од жандармів. Ще з ним один був, теж запідозрений, із студентів. Та так ото вдвох навперебій — і про війну, і про чутки оці. Аж сердиться Марко: "Наставляй,— каже,— мужиче,, обидві жмені — дадуть землі. Ні, як своїми ступнями не одміриш, то не добудеш ні опруга!" До самого смерку не розходилось зборище. Порозлягалися побіля вогнищ на землі — голота заробітчанська. Дніпро в ногах шумить, а в місті, в саду, панська музика. Каламутні думки тоді в мужичій голові, і в горлі душить. От наче справді — летіли ключем журавлі та й спустилися зморені на ніч, а розвидниться — знову збиватися в ключі й куди у безвість летіти? Та чи ж у своєму краї земля не родюча, чи землі не вистачає? Як поділити, по десятині на душу вийде,— студент отой казав. Іще вночі тоді ж надумав він, Муха, вертатись додому. Обіч Прокіп лежав. І чує — не спить, тільки сопе важко. "Що, Прокопе, сопеш?"—"Та думаю: правдиво сказав отой — своїми ступнями як не одміриш..." Отак і порішили — не їхати, а додому. А тут світом і пароплав знизу прийшов. І диво — повен, як є, заробітчан. Побігли на пристань з берега. "Що трапилось, куди це, чи роботи не стає?" Либонь, і робота є, уже трави косять, як де, то, правда, тамошні селяни і не дають, прогонять: на свої, мовляв, землі йдіть. Та проте — степ же, як море, можна роботу знайти. Але ж чутки отакі ходять — про землю, про нарізку. Як ти сидітимеш, на чужині? Ще в кого хтось вдома є, то лишаються, а як одинокий, що сама жінка та діти вдома — на громаду понадійся, то хоч солонців, а хоч піску вріжуть. І поплив пароплав угору Дніпром. А на березі мужики — хто додому, хто вниз-таки: пароплава жде, а більш самі не знають, чи додому повертатися, чи їхати. Отакі й вітробалчани. Оце вони з Прокопом тільки вдвох. Ще Цигуля з Марком у місто пішли — розвідати дещо і, може, сьогодні теж будуть. Та й інші — ну, поваляються на пристані,, доки в торбі харчі є, а тоді теж додому. Бо хіба, ж підеш у безвість, як ось вона, земля, перед очима, як зо дня на день уже — ждати землемірів, власть вишле...