Вони підійшли до загону. Джанетто вже лежав на ношах, солдати збиралися вирушили. Побачивши Матео поряд із Гамбою, бранець якось дивно всміхнувся; потім, обернувшись обличчям до будинку, він плюнув на поріг і сказав:
— Дім зрадника!
Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелось би повторювати.
Проте Матео тільки підніс руку до лоба, як людина, геть пригнічена горем.
Фортунато, побачивши батька, зайшов у дім. Невдовзі він вийшов з мискою молока у руках і, не підводячи очей, простяг її Джанетто.
— Геть від мене! — голосно вигукнув бранець.
Потім, повернувшись до одного з вольтижерів, він мовив:
— Товаришу, дай мені напитися.
Солдат підніс йому до рота свою фляжку, і Джанатто ковтнув води із рук того, з ким недавно обмінявся по стрілами.
Потім бранець попросив, щоб йому не скручували рук за спиною, а зв'язали навхрест на грудях.
— Я люблю лежати зручно,— сказав він.
Його прохання охоче виконали. Гамба подав знак рушати, попрощався з Матео, який нічого йому не відповів, і швидкою ходою рушив у бік рівнини слідом за своїм загоном.
Минуло хвилин із десять, а Матео все ще мовчав. Фортунато неспокійно позирав то на матір, то на батька, який, спираючись на рушницю, дивився на сина з виразом стриманого гніву в очах.
— Гарно ж ти починаєш! — нарешті сказав Матео голосом спокійним, але страшним для того, хто знав цього чоловіка.
— Батьку! — закричав Фортунато і зробив крок уперед, ніби хотів упасти перед Матео на коліна. Очі його були повні сліз.
— Геть від мене! — вигукнув Матео.
Фортунато, ридаючи, спинився за кілька кроків від батька.
Підійшла Джузеппа. Зненацька вона помітила ланцюжок від годинника — кінець його виглядав з-під сорочки Фортунато.
— Хто дав тобі цього годинника? — спитала вона суворо.
— Дядько Гамба.
Фальконе вихопив годинника і шпурнув його об камінь. Годинник розбився в друзки.
— Жінко! — сказав він.— Чи мій це син?
Смагляве лице Джузеппи спалахнуло.
— Схаменися, Матео! Подумай, кому це ти кажеш!
— Цей хлопець перший у нашому роду став зрадником!
Фортунато заридав іще відчайдушніше.
Матео не зводив із нього своїх рисячих очей. Нарешті він ударив прикладом рушниці об землю і, почепивши її на плече, рушив у бік макі, гукнувши Фортунато, щоб той ішов слідом за ним.
Фортунато скорився.
Джузеппа наздогнала Матео й схопила його за руку.
— Це ж твій син! — вигукнула вона тремтячим голосом, уп'явшись своїми чорними очима в чоловікові очі й ніби намагаючись прочитати в них те, що діялося в його душі.
— Облиш мене,— мовив Матео,— я його батько!
Джузеппа поцілувала сина і, плачучи, повернулася в дім. У світлиці вона кинулась на коліна перед образом Богородиці й почала палко молитися.
А тим часом Фальконе, пройшовши кроків із двісті по стежці, спустився в неглибоку улоговину. Спробувавши землю прикладом, він переконався, що земля досить пухка і що копати її буде легко. Це місце здалося йому підходящим для виконання того, що він замислив.
— Фортунато, стань біля того великого каменя.
Хлопець виконав наказ — підійшов до каменя і впав навколішки.
— Читай молитву!
— Батьку! Батьку! Не вбивай мене!
— Молись! — страшним голосом повторив Матео.
Затинаючись і схлипуючи, Фортунато прочитав "Отче наш" і "Вірую".
Матео в кінці кожної молитви твердо вимовляв: "Амінь!"
— Більше ти не знаєш молитов?
— Батьку, я знаю ще "Богородице, діво, радуйся" і літанію, якої навчила мене тітонька.
— Літанія дуже довга... Ну, все одно, читай.
Останні слова літанії Фортунато прошепотів уже ледве
чутно.
— Ти закінчив?
— Батьку, змилуйся! Прости мене! Я більше не буду ніколи! Я попрошу дядечка капрала, щоб Джанетто не карали на смерть!
— Нехай простить тобі бог!
Фортунато зробив відчайдушне зусилля, щоб підвестися й припасти батькові до ніг, але не встиг. Матео вистрелив, і Фортунато впав мертвий.
Навіть не глянувши на тіло сина, Матео знову рушив стежкою до свого дому, щоб узяти лопату.
Не встиг він пройти й кількох кроків, як побачив Джузеппу: вона бігла йому назустріч, сполохана пострілом.
— Що ти зробив? — вигукнула вона.
— Учинив правосуддя.
— Де він?
— У яру. Я зараз поховаю його. Він помер християнином. Я замовлю месу за упокій його душі... Треба сказати зятеві, Теодоро Б'янкі, щоб він перебрався жити до нас.
[1] Pilone. (Прим. автора.)