Маскарад

Страница 16 из 17

Михаил Лермонтов

Невідомий
Так, і вас це надто мучить.
Князь
О, ви не знали, що то є ганьба!
Невідомий
Ганьба? Ні. Забувать про неї досвід учить.
Князь
Хто ж ви?
Невідомий
Ім'я потрібне вам?
Навіщо? Спільник ваш велінням долі,
За вашу честь обстав я сам, —
Хіба цього вам не доволі?
Та йдуть сюди... його хода важка й повільна.
З ним давні справи є у нас,
І зараз бути вам за свідка недоцільно.
(Князь відходить убік).
вихід восьмий
Арбенін зі свічкою.
Арбенін
Смерть! Смерть... О, скрізь це слово: смерть!
Воно мене заполонило вщерть,
І переслідує всякчас; безмовно
Дивився щойно я на труп німий,
І серце туга невимовна,
А мозок біль проймав страшний.
Безжурний спокій ліг на лагідне обличчя
І вічна посмішка тихенько розцвіла,
Коли відкрилось потойбіччя
її душі, що там судьбу свою знайшла.
Невже я помилився? Неможливо
Так помилитися... Хто доведе
її невинність? Хто правдиво

Про все повідає мені? Де доказ, де?
Так, муж я був палкий, але суддя
Холодний — хто ж переконає
Мене тепер?
Невідомий
Переконаю я.
Арбенін
(спочатку лякається й, відійшовши, підносить до лиця свічку)
Хто ви такий?
Невідомий
Ти не пізнав, Євгеній?
А приязню колись єднало нас життя.
Арбенін
Та хто ж ви?
Невідомий
Я твій добрий гений
Я непомітно скрізь з тобою був разом.
Завжди маскуючись, в інакшому наряді;
Всі знав діла твої і мислі знав часом...
Попереджав тебе недавно в маскараді.
Арбенін (здригаючись)
Пророків не люблю і прошу вас
Негайно вийти геть — я не жартую.
Невідомий
О ні, я не піду, дарма, що чую
Цей грізний голос і наказ.
Так, не пізнав мене ти, безперечно,
Та я не з тих людей — і це відчуєш ти, —
Що від мети їх небезпечна
Хвилина може відтягти.
Мети своєї я домігся вже, нівроку!
Помру, але назад не відступлю я й кроку.

Арбенін
Я сам такий, проте цим не хвалюсь.
(Сідає)
Що ж, слухаю.
Невідомий (убік)
До слів моїх на диво
Байдужий він... Ні, ні, я подивлюсь,
Що буде далі... неможливо,
Щоб помилився я...
(До нього)
Сім літ тому... О, ти забув,
Ти пізнавав мене; я молодий, багатий
І недосвідчений тоді ще був,
А ти... у грудях ти зневагу й холод, знати,
Уже таїв до всього і до всіх,
Пишаючися ними всюди.
Не відаю, що породило їх, —
Душі твоєї тут я розбирать не буду —
її Господь лиш може зрозуміть,
Бо тільки він подібну міг створить.
Арбенін
Дебют прекрасний...
Невідомий
Жди кінця такого ж:
Раз ти мене до себе заманив...
О, грошей не лічив
Тоді я, і до того ж
У щастя вірив — юний і сліпий.
Сів грати я й програв. Суворий і скупий
У мене був отець, і, щоб не наражатись
На закиди, я здумав відігратись.
Та ти, хоч молодий, мене тримав
У пазурах — і знов я все програв.
У розпач^впав тоді я, і з одчаю
Благав, принижено молив,

І плакав, далебі... А ти, холодний, пам'ятаю,
Сміявся лиш... О, краще б простромив
Мене кинджалом ти!.. Але тоді ти
Не вмів провістливо дивитися на світ,
І сім'я, злом ущерть налите,
Лише тепер дало свій плід.
(Арбенін хоче схопитися, але замислюється)
Тоді все кинув я: всі сподівання,
І женщин, і любов, блаженство юних літ,
Мрійливість лагідну й солодкі хвилювання,
І в світі цим новий побачив світ, —
Світ таємничий різнородних,
Знедолених людей, світ дивних відчувань,
Привабних мук, нездійснених бажань,
Думок і пристрастей холодних.
Побачив я, що гроші — цар землі,
І поклонився їм. Та злидні і жалі
Опали знов мене: зрадливе щастя знову
Мене покинуло, а сили час пожер...
Тоді останню склав я з долею умову —
І от став тим, що є тепер...
А! Ти тремтиш... ти добираєш,
До чого я веду і що сказав?
Ну, повтори тепер, що ти мене не знаєш!..
Арбенін
Геть! Я впізнав тебе — впізнав!
Невідомий
Геть? Ні... Хіба це все? Ти з мене насміявся —
Я посміятись радий теж.
Недавно, — з прослуху, — я випадком дізнався,
Що, взявши шлюб, безжурно ти живеш...
І гірко ремствувать зболіле серце стало,
І довго думав я — пощо ж
Щасливий він?.. Шептало
Мені чуття якесь: "Іди, іди, стривож".
І за тобою я дні й ночі, далебі,

Став стежити, ховаючись в юрбі;
Все чув і бачив я все сам,
І от — кінець моїм трудам.
Послухай-но: дізнався і відкрию
Тобі я істину одну:
(чітко, поволі)
Послухай... ти... ти вбив свою жону!..
(Арбенін відскакує. Князь підходить)
Арбенін
Убив?.. Я?.. Князь! О! Розумію!
Невідомий (відступаючи)
Я все сказав.
Князь
А я додать посмію...
Арбенін (шаленіючи)
А! Змова тут!.. То я в руках у вас?
Хто вам тут стане на заваді?
Ніхто... Ви тут царі... Душа моя всякчас
Тремтітиме... Я в вашій владі...
Пошився в дурні я, немов дитя,
І відповісти вам нічого не зумію...
Я переможений, і, мовчки, зараз я
Сам... сам схилю свою на плаху шию.
Та ви не зважили, що розум при мені
Зостався... досвід є у мене... є ще сила!
Гадали ви, що все взяла її могила?
Що я вам не сплачу за все, як в давні дні?
То ось яким мене собі ви уявили,
Повіривши дурним чуткам!
Так, вдало сцену цю задумано... та вам
Кінець додумать не до сили.
А хлопчик цей — зо мною він також
Боротись здумав? Отже мало
Було поличника — ще прагнете? Ну, що ж!
Дістанете... Чи, може, стало

Життя немиле? А! Вас наситило вщерть
Життя розпусника, окрите
Ганьбою й соромом? Гаразд: вас буде вбито;
З ім'ям негідника судилася вам смерть.
Князь
Побачимо! Скоріш!
Арбенін
Ходім, ходім!
Князь
Тепер щасливий я!
Невідомий (спиняючи)
Князь, головне забули.
Князь (спиняючи Арбеніна)
Стривайте, — справді, я забув — ви ще не чули
Найголовнішого: нічим
Не завинила ваша жертва, — не відчули
Ви щирості її — карайтесь нині цим.
Тепер все сказано... Ходім.
Арбенін
Що, що?
Невідомий
Твоя жона невинна — і жорстоко
Повівся з нею ти.
Арбенін (шаленосміючись)
О, жарт дотепний це, нівроку.
Князь
Ні, ні, клянусь, я не жартую, ні.
Потрапив долею чудною
Браслет до баронеси, і мені
Був даний він її рукою.
Я помилився сам... та вашою жоною
Моя любов відкинута була.
Якби я знав, що може стільки статись