У бешкетникові всі впізнали місцевого мільйонера, фабриканта, потомственого почесного громадянина П'ятигорова, відомого своїми скандалами, благодійністю і, як не раз говорилося в місцевому віснику, любов'ю до освіти.
— Що ж, вийдете чи ні? — спитав П'ятигоров після хвилинної мовчанки.
Інтелігенти мовчки, не кажучи й слова, вийшли навшпиньки з читальні, і П'ятигоров замкнув за ними двері.
— Ти ж бо знав, що це П'ятигоров! — хрипів через хвилину півголосом Євстрат Спиридонович, трясучи за плече лакея, що вносив до читальні вино.— Чого ж ти мовчав?
— Заборонили казати!
— Заборонили казати... Як посадовлю я тебе, анафему, на місяць, то тоді знатимеш "заборонили казати". Геть!! А ви гарні, панове,— звернувся він до інтелігентів.— Бунт зняли! Не могли вийти з читальні на десять хвилинок! Ось тепер і їжте кашу, що наварили. Ех, панове, панове... Не люблю, їй-богу!
Інтелігенти почали ходити по клубу похмурі, розгублені, винуваті, шепочучись і наче передчуваючи щось недобре... Дружини і дочки їх, дізнавшись, що П'ятигоров "ображений" і сердиться, принишкли і стали розходитися по домівках. Танці припинились.
О другій годині з читальні вийшов П'ятигоров; він був п'яний і похитувався. Увійшовши до зали, він сів коло оркестру й задрімав під музику, потім сумно схилив голову й захропів.
— Не грайте! — замахали старшини на музикантів.— Цсс!.. Єгор Нилович спить...
— Чи не накажете вас додому провести, Єгоре Ниловичу? — спитав Белебухін, нахиляючись до вуха мільйонера.
П'ятигоров зробив губами так, наче хотів здути з щоки муху.
— Чи не накажете вас додому провести,— повторив Белебухін,— або сказати, щоб екіпажик подали?
— Га? Кого? Ти... чого тобі?
— Провести додому... Спатоньки пора...
— До-додому бажаю... Прроведи!
Белебухін засяяв від задоволення й почав підводити П'ятигорова. До нього підскочили інші інтелігенти і, приємно усміхаючись, підвели потомственого почесного громадянина й обережно повели до екіпажа.
— Адже отак пошити в дурні цілу компанію може тільки артист, талант,— весело говорив Жестяков, підсаджуючи його.— Я буквально вражений, Єгоре Ниловичу! Досі регочу... Ха-ха... А ми ото кипимо, турбуємось! Ха-ха! Вірите? І в театрах ніколи так не сміявся... Сила комізму! Весь вік пам'ятатиму цей незабутній вечір!
Провівши П'ятигорова, інтелігенти повеселішали й заспокоїлись.
— Мені руку подав на прощання,— промовив Жестяков, дуже задоволений.— Значить, нічого, не сердиться...
— Дав би бог! — зітхнув Євстрат Спиридонович.— Негідник, підла людина, але ж — благодійник!.. Не можна!..
1884