Маруся Чурай

Страница 29 из 30

Костенко Лина

— Вже не залишу, долю змарнувала.
Вже не залишу, час мій підоспів.
Якби тепер, мабуть, я заспівала,
було б це вже хрипіння, а не спів.

Так і живу, без голосу, німа.
Пісень немає — і мене нема.

...Оце і все що є тепер у мене,
моя матусю, нене моя, нене! —
ота могила, на могилі хрест,
і на деревах білий ожелест.

Була у мене мати, наче бджілонька.
Тепер я тут лишилася сама.
Стоїть її холодная постілонька.
Все як було. А матері нема.
Це я убила, я! Її, хорошу.
Картай себе уже чи не картай.
Про що, Іване, я тебе попрошу,—
піди з могили сніг поодгортай.

Іде Іван. І знову повертає.
Думками сніг з могили одгортає.
Вороже військо... Цвинтар при дорозі…
Четвертий тиждень місто у облозі.

...Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.
Там і село за лісом — Пушкареве.
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!

Старі дуби і парость молоду —
аби сьогодні, а вперед не дбають —
рубають криво, косо, без ладу,—
аж так і видно: не своє рубають.

Що день, що ніч,— рубають, аж гуде.
Із валу видно — звозять до дороги.
Та ще й підстрелять зайця де-не-де,
та ще й ведмедя викурять з барлоги.

Сто років ріс. І ще сто років ріс.
Полковнику! Це ж треба провалитись,
щоб так оце стояти і дивитись!..
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Пушкар —нічого. Глянув — і нічого.
Спокійні очі. Сива голова.
Шорстка кирея кольору нічного.
Дивився.
Думав.
— Швидше б та трава!

...Вночі над валом палахтить заграва.
І попіл пахне долею Триліс.
Як дикий звір, обкладена Полтава.
Горять багаття — Пушкарівський ліс.

Горять багаття. Панство смажить вепра.
Десь доп’яли старого сікача.
Сидять, неначе виходці із пекла,
усі пани полтавського ключа.

У тих снігах, у тому палахтінні,
заслухані у власну маячню,
сидять, як хижі сатанинські тіні,
у пурпурових відблисках вогню.

І тільки цвинтар чорними хрестами
із ночі підступає до багать.
І вихолка ніяк не перестане,
як привиди, у пίтьму одбігать...

Оскільки ж мир,
стріляти нам не можна.
Лесько тупцює, сильно перемерз.
У труби грають. Наволоч вельможна
сама з собою танчить полонез.

Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.
Ось почекай, мазурку ще утнуть.
Ми видержим. Хай танчать до упаду
Вони стріляти першими почнуть.

...Стоять вельможні. Діло затяжне.
Здається, так стоятимуть довіку.
Лесько сміється: — Голод підіжме
чкурнуть, як чорт від кукуріку.

От хто веселий, так оцей Лесько.
Біда йому для смутку не причина.
Бо як приніс на світ його бузько,
то так і виріс наймитом хлопчина.

Так присутяжив змалку його чмир,
так остогидли стусани і кпини,—
а тут війна. А це ж таки не мир.
В чмира табун, а у Леська — й шкапини.

Вдовиний син, замріяна душа,—
вже сотня їхня вийшла із Опішні,
а він біжить за ними, як лоша,
і гірко думи думає невтішні,—

що як же так, в похід йому пора,
сімнадцять літ, а він сидіти буде?!
Якби коня позичити в чмира,
а шаблю він і в битві роздобуде!

...Його піймав хазяїн у степу.
З чужою в суд приведений конякою,
він пояснив, що квапився в похід,
отож не встиг чмиру сказати "дякую".

Подумав суд і розсудив їх так:
що він же вкрав не гроші, не з городу.
Іде війна. А що ж то за козак,
котрий коня не має для походу?

Що він чмиру ніяка ж не рідня,
а все життя старається, гарує.
Не доробився до свого коня,
то хай йому хазяїн подарує.

Отож тепер, він хлопець при коні.
Хоробрий хлопець, не якась .там хлипавка.
...Лесько сказав: — Хіба це голод? Ні.
Це просто піст. На те ж воно й пилипівка.

...А дні ідуть. Удáвнилась облога.
Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва.
З усіх боків одрізана дорога,—
Полтавонько, ти все-таки жива?

Вже навіть хтось пішов на вечорниці,
об землю вдарив лиха того шмат.
Дівки собі стоять біля криниці,
а парубки стоять біля дівчат.

Грицькова мати доживає віку.
Отаман Гук гукає на валу.
Шинкарка Таця сіла на публíку,
за блудодійство врізано полу.

В неділю був базар.
Вже чим там торгували,
але ж таки — в неділю був базар.
Баби на гурт дві качки продавали.
Хто виніс мак, хто рибу, хто узвар.

Хтось навіть бачив справжню паляницю.
Дзизь навіть трохи душу закропив.
Лесько, продавши гриву гривострижцю,
собі пищаль гвинтовану купив.

Зате було матерій на базарі! —
зарбаф, штамет, об’яр і алтабас.
А нащо ті шовки та мухоярі? —
Тепер купляй китайку про запас.

А ще були там прянощі й приправи.
Такі ж приправи гарні, як на сміх:
Шапран та перець,— до якої страви?
Чи той мушкатний запашний горіх?

Імбирцю, може? Може, кардамону?
Цитрон заморський,— гріш йому ціна,
коли керсетку он яку червону
дають за вузлик прілого пшона.

Такий свят-вечір, що нема й куті.
Стоїть Іван. Над валом крупка сіє.
— Чого стоїш отут на видноті?
Ще стрілить хто.
— Не стрілить. Не посміє.

Був у Марусі. Снігом замело.
Прийшов до неї, навіть не зраділа.
А на свят-вечір як вона сиділа,
то вже од неї тіні те було.

Мовчить Іван, потемнівши лицем.
Очей не зводить з поля і дороги.
І кожна мить то може буть кінцем,
то може буть початком перемоги.

...А це якраз після Різдва уранці
ушкварили панове навдиранці.
Налаштували з ночі свою валку,
вже без погроз, без лютих перехвалок,
знялись тихенько — та й у степ безмежний.
То вже тепер хоч цвинтар незалежний.