Тож свідок мовив трохи не до діла.
Тут треба чітко провести межу.
— То я ж не бачив, як вона труїла.
А як топилась, — бачив. То й кажу.
Тоді Бобренчиха становила інших осіб,
числом сімнадцять,
а з тих сімнадцяти має п’ять,
котрі до присяги годні будуть.
Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,
що у Полтаві гіршої нема,
що всі це знають, і по ній це видно,
і що вона ж співала і сама:
"Котра дівчина чорні брови має,
то тая дівчина усі чари знає".
І то ж вона наврочила, нівроку,
що покалічив Савку Саврадим.
Уміє перекинутись в сороку,
а то виходить з комина, як дим.
— Панове судді, я прошу пробачення,—
сказав Горбань з паперами в руці.—
З’ясую стисло свідкам звинувачення,
щоб не збивали суд на манівці.
Козак Бобренко, на ім’я Григорій,
єдиний син достойної вдови,
котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,—
чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
і скрізь, де полк Полтавський воював.
А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому,
хотів ввести у дім собі жону.
Отож нагледів дівку, собі рівну,
дізнавши, певно, що і він їй люб,
Грицько посватав Галю Вишняківну,
повзявши намір брати з нею шлюб.
Чурай Маруся, що його любила,
любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила,
підсипавши отруту у вино.
Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,
як не було, а ревнощі — це сказ.
Так стався злочин. Хлопець у могилі.
І от стоїть убивниця пред нас.
Страшна, панове, приточилась справа.
Хай стане совість на сторожі права!
Порадившись, звеліли ми пред вряд
поставити Грицькову наречену.
Тож Галя Вишняківна підійшла,
була про все розпитана дискретно
і лагідно, як молода особа,
з уникненням подробиць, що могли б
ще більше їй розвередити душу.
І теж вона признала під сумлінням,—
що так було, любилися ми з Грицем,
побратись мали... мови не стає...
Що він ходив до тої чарівниці,
панове суд, то істина не є.
Вона у нього розум відіймила,
але було це не тепер, колись.
А як вона була йому немила,
то хто ж його присилує: женись!
Вона ж, дурна, чогось була топилась,
по тому ще й заслабла і злягла.
А я кажу: чого ти причепилась?
Чи ти його у власність набула?
А він такий, що він брехать не буде.
Грицько був чесний, не якийсь бабій.
Він сам казав, що вже її забуде.
У домі в нас він був уже, як свій.
Оце увосень мали ми побратись.
Помщаючись, пропала ж і сама.
Вже тато наш і на весілля втратились,
а Гриць умер... а Гриця вже нема...
— В такому разі будемо відверті,—
сказав суддя,— бо тут не до прикрас.
Чого ж тоді він в ніч своєї смерті
таки у неї був, а не у вас?
Тоді Вишняк, жалóсний за такую
тяжку зневагу дому свойого,
просив дочку не спитувати більше.
Галю спочутливо одвели
баби в бабинець, сплакану,
понєваж
при кождім ділі
свій бабинець є.
Суддя поглянув на підсудну лаву:
— Що скаже нам убивниця на се?
Вона ні слова не сказала праву.
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
Тоді сама Бобренчиха, вдова,
суду сказала у тії слова:
— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе,
розпутниця, обманом затягла.
Яка стоїть немов свята та божа.
Ото така вже вдача потайна.
Бо на обличчя з янголами схожа,
але в душі — то чистий сатана.
Якби я вам про неї розказала,
що говорив про неї хто кому!
Вона в Полтаві світу зав’язала
хіба Грицькові тільки одному?!
І осінило раптом Горбаня:
— А може, то було якесь дання?
Якесь чар-зілля або привороти,
і він не зміг його перебороти.
Тому й зайшов од Галі до Марусі,
улігши тій диявольській спокусі.
А зілля річ, ви знаєте, капризна —
тут воно чари, тут воно й трутизна.
Суддя сказав, що випадки були.
Комусь колись чогось там підлили.
Було це діло досить голосне,
і сліз пролито більше як доволі.
І все ж є щось не до кінця ясне:
чи не було чиєї злої волі?
В цих справах поруч —
правда і брехня.
— Я, як суддя, вважаю особисто,
чи це була отрута, чи дання,
а в кожнім разі це було убивство.
Горбань сказав, що й сумніву нема.
Звичайно, вбивство. Та іще й нецнóта.
Він, як Горбань, вважає зокрема:
їй треба дьогтем вимазать ворота!
(Тут принагідно варто зауважити,
що дьогтю він мав, справді, предостатньо,
оскільки він, як виявилось потім,
"з комори мєской потай дьоготь крав",
за що і був поставлений пред врядом.
А втім, і згодом він ще війтував.
І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному
уже аж на полковника Жученка
устиг іще й "крамулку" довести).
Пушкар сказав, що так-то воно так.
Не шануватись дівчині негоже.
Але ж і з Гриця добрий був лайдак.
Тут, товариство, дьоготь не поможе.
Бо незалежно, що то за пиття
і що там мовить злість тисячоуста,—
не хто ж, а він звів дівчину з пуття.
І то була любов, а не розпуста.
Тоді вдова Бобренчиха озвалась:
— Та вуха ж в’януть на таку олжу!
Вона сама Грицькові нав’язалась.
— В який би спосіб?
— Зараз розкажу.
Було це, люди, на Петра Капусника,
якраз на самий сонцеповорот.
Я мала, люди, сина не розпусника.
Він шанував і хату, і город.