А може, я несправедлива до неї?
А може, саме таку дружину треба козакові,—
до печі і до городу, до коней і до свиней,
і до ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.
Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.
У неї — на двох глупóти, у нього — розум на двох.
У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,
зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.
На неї можна нагримать, і можна її побити.
Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.
Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.
А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.
Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.
Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.
Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,
ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.
...Не маю зла на тебе і на неї.
Так сталося, і я тепер одна.
Але я з церкви йшла на Маковея,
і засміялась вслід мені вона.
Ішли дівчата, освятивши квіти.
Я привіталась, проминула їх.
І раптом з гурту, десь позаду, звідти,
мені у спину пролунав той сміх.
А я ішла. Підкошувались ноги.
Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.
А я ішла, не бачила дороги,
і сміх стримів у спині, наче ніж.
В очах стояло те лукаве личко,
періщив душу сором, як батіг.
Воно ж дівча. Нагуляна теличка.
Прости їй, боже, нерозумний сміх!
Верни його стокротною луною.
О ні, я не заплакала при ній.
Вода зімкнула сонце наді мною
в старих млинах, на греблі ворскляній…
Брате мій, нарéчений Іваном!
Нащо рятував мене? Біда.
Кажуть, десь далеко за лиманом
море є — одним лицем вода.
Кажуть, море — синє і зелене,
більше за Дніпро і за Дунай.
Це не Ворскла, це якраз для мене,
там не знайдеш, скільки не пірнай.
Запливти — і цяточкою стати,
ген за обрій — в морі по вуста.
Вміє море взяти й поховати,
ні труни не треба, ні хреста.
А над морем,—
там же ні ворони,
лиш до хвилі чайка припада.
І оплаче, бо воно солоне,
і обмиє, бо воно вода...
Ти не бійся, це я не з гарячки.
День минув чи, може, вже і два?
Між корчами раки ходять рачки,
сновигає зграйками плотва.
Дожилась я мукою земною,
що нема й втопитися куди.
Нащо ходиш назирці за мною?
Нащо витяг з темної води?
Я схилилась, бо хотіла пити,
бо така задуха звідусіль!
Я ж хотіла не себе втопити,
я ж хотіла утопити біль!
Брате мій, наречений Іваном!
Не люби нікого, не біда. Кажуть,
десь далеко, за лиманом,
море є — одним лицем вода.
...А нащо я це згадую? Достоту —
як той німий, що в камені кричить.
Душа і тут знайшла собі роботу,
нема того, щоб сісти й відпочить.
А як згадаю, боже, як згадаю,
таку печаль у серці розгойдаю! —
ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,
все, що тоді мені він говорив,
ті поцілунки наші вогняні,—
вони горять, як тавра, на мені.
Які тоді були ми безтурботні!
Який він був ласкавий і палкий!
А вже в Полтаві набирали сотні.
А вже Хмельницький завзивав полки.
Давно копита відгучали,
уже пропав за ними й слід.
Уже дівчата докучали:
чого чекаєш стільки літ?
Ти бач, яке життя настало.
Чекай, літа свої спини.
Та й будеш дівка-перестарок,
як він повернеться з війни.
А я піснями біль тамую.
Увечері, бувало, сидимо,—
задумаюсь, затихну, засумую.
Пряду печаль... Співається само:
"Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прóшу.
Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!"
А вечір довгий, хуртовина струже.
Дівчата гомонять про те, про се.
В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все.
Співалося. А ті все не вертались,
що зáсвіт встали в похід з полуночі.
Слова самі на голос навертались,
як сльози навертаються на очі.
...Мартин Пушкар додому відпустив
свій полк Полтавський в п’ятдесятім році,
щоб кожен собі добре погостив,
але щоб так — із шаблею при боці.
Часи були непевні, лиховісні.
Як хмари в небі, купчилась війна.
А це кохання почалося з пісні.
Могло урватись тільки, як струна.
Любились ми, не крилися. У мене
душа, було, піснями аж бринить.
У цій любові щось було священне,
таке, чого не можна осквернить.
Одне одному світ як зав’язали,
в осокорах стояли до зорі.
Все бачили, ні слова не сказали
враз посмутнілі наші матері.
Було, питаю: — Ну чого ви, мамо?
Він вам як син. Тепер він буде зять.—
А в неї очі — наче за туманом,
так, мов чогось хотіла б не сказать.
Усе журилась, не була б то мати:
— Мені чого, мені щоб добре вам.
А тут іще почав у нас бувати
син Остряниці Якова, Іван.
То в монастир з полковником проїде,
то в хату зайде, поспита води.
А то колись провідала я діда Галерника,—
і він прийшов туди.
Посидів трохи та й пішов так, мовчки.
Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі — як терночки.
А цей мовчить і блідне при мені.
А слово скаже — з пам’яті не викинеш.
А більш мовчить, не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —
різке, як меч. Тонке, як тятива.
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
що в мене часом думка промайне:
чи, може, він щось має проти мене,
чи, може,— він ненавидить мене?