Маруся Богуславка

Страница 3 из 39

Кулиш Пантелеймон

І дзижчать, мов злющі оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночі
Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорі безголов'є и
Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний
За Дністро й охочих, —
Обізвалась купа сивих
Та підпарубочих;

А середні загукали,
Мов базар жіноцький:
"Нехай знає-пам'ятає
Ясний пан Жовковський 14

Як пани нам на Вільшанці
Леєстри писали 15,
Козаків старих до плуга,
До коси вертали"...

"Як же, злющі, одібрали
Із Цоцори вісті,
Миттю до коша зібрали
Тисячу і двісті". —

"Які ж вісті, мій панотче"? —
"Дикі, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнівного". —

"Ох, мій Боже"! —
"Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зібрались
Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,
Пити да гуляти,
А нас кляті азіати
У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми — той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,
В хижих єзуїтів,
Та й попавсь в криваві лапи
Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,
Так сі людське тіло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми
Значка-комишина:
Се заслужена попівська
Плата-роківщина.

Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горілку
Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки від гультяйства
І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тіснота,
Всюди повно зради".

І оглянув піп, зітхнувши,
Божники з богами:
Мріють мовчки чудотворці
Попід рушниками.

"Знаєш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячці,
Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,
Кажуть, і правдивий...
Править нею цар побожний
І благочестивий.

Haші предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допікали.

Чув я, в Києві говівши,
Дехто з України
До Москви втікати хоче
При лихій годині.

Бо докучили вже нашим
Ниці єзуїти,
А до гурту їх пристали
Ще й вовки-уніти.

Хоч і топлять запорожці
Клятих супостатів,
Та аби в них по коморах
Скрині жакувати.

Хочуть наші займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].

Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втікаймо, покіль цілі,
У царську країну,

Бо я бачу, не бувати
Правді тут між. нами,
Покіль буде панувати
Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою
Б'ється і воює,
Її оком позирає,
Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,
Сон мені приснився:
Що Дніпро під зимню пору
Широко розлився.

Ох, розлився не водою,
Кров'ю він людською,
І козацтво наше плавле
По крові з ордою.

О святії чудотворці!
Умоліте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога".

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнами
На лиман із моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїні горя.

Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач і голосіннє —
Під самії хмари.

Кинувсь піп з дяком у церкву,
Слізно Бога просять,
А піддячі не співають,
Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небі
З усіма святими:
Мабуть, люде прогнівили
Вчинками лихими.

Налетіла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.

І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сіромаха [b].

"Не схотів, — мовляють, — з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.

І Аллах, защитник правди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові осади
В руки правовірних.

І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.

І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пійшли гуртом єхиди
У ясирну муку.

Через лютих людоморів
І благих карає:
На Цонорі, мов на морі,
Хляби одверзає.

Позирнувши в ті безодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хоробрих
Пополох жіночий.

І Зулуш, кому в лицарстві
Рівного немає,
Головою наше царство,
Порту 17 прославляє..." [c]

ДУМА СЬОМА

І

І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
"Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —
Промовив бородатий татарюга, —
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга 18,
Гаремне божество, відрада у турботі".

II

Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.

III

Попаде! З радощів тобі признаюсь"
Що я — твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату". —

IV

"Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя..." —
"Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських". —