ІІ
Іде п'ять козаків, чуприндирів усатих,
Блищать оддалеки в турецьких златоглавах,
В кармазинах рясних, при пірначах-булавах,
У хутряних шликах, препишних, пребагатих...
Покидали шлики на землю і булави,
До ніг ігумену смиренно припадають
І для великої монастиреві слави
Чубами сивими долівку замітають.
Стоять навколішках, ченцям цілують руки
І оповідують свої пригоди й муки.
III
"П'яних нас мов п'яна хуртовина носила
Та й занесла була в те пекло бесурменське,
У те владичество безбожницьке турецьке,
Котрим орудує сама пекельна сила.
Сиділи, братія свята, ми на прикові,
У смороді, в багні, в тісноті многолюдно,
І довелось таке там знати козакові,
Що в Божому дому і вимовити трудно.
Щодня по одному нас на гаки водили,
На Байдині гаки, і страшно там губили.
IV
І, гинучи ми так, щоденно сповідались
В своїх переступах чесному отаманню
І нужди, голоду, тяжкому безталанню
Спасенного конця від Бога сподівались.
Нас п'ятеро було полковників старинних,
Таких, що про дива великі пам'ятали,
Які, бувало, нам ченці на богоміллі
З книжок своїх святих читали й товкували.
І що молодші там про себе не казали,
Ми знай Успеніє на поміч призивали.
V
І се... О Господи! Чудовна в тебе сила!..
Отверзлись двері в нас дубові у хурдизі...
Явилась Пресвята у світозарній ризі
І сяєвом своїм нам очі посліпила;
Попадали ми ниць і чули чудотворний
Небесний глас її, мов янгольське співаннє,
І смород, і багно, і мрак вертепний чорний —
Почезло все, мов сон; і чесне отаманнє
З приковів і кайдан, мов з сміття, отрусилось,
І, наче на степу, на морі опинилось.
VI
Не скажем доладу, як чудо совершилось:
Бо ми всі п'ятеро без пам'яті лежали,
Козацьких голосів і лиць не впізнавали:
Усе запомином і нетямом окрилось.
Аж чуєм, вітерець над нами подихає...
Поглянемо — кругом на морі хвиля грає...
Над морем сонце, мов броварна піч, палає
І хмари золотить, немов пожар лунає;
А той страшний Стамбул над синьою водою
Увесь почервонів, немов облився кров'ю.
VII
Перехрестились ми і зараз обіцяли
Два тижні на святе Успення роботати.
Про се ми під свої здобичні пишні шати
Полатані свитки тепер понадавали..."
І тут же почали "оброчники" скидати
Кармазини рясні, саєти, златоглави,
І все, мов прах земний, ногами попирати,
Ченцям на шану й честь, Успенію для слави.
І, обернувшись так із дуків у голоту,
Просили одвести їх зараз на роботу.
VIII
Тим часом як ченці із служками своїми
Кругом полковників, мов гай густий, стояли,
Їх гості з-за стола тихенько повставали
І зникли, як мара, з трапези поза ними.
Побачив єзуїт, що тут і без науки
Незгірша у ченців давно ведеться муштра,
Що добре кудлаї забрали Русь у руки,
І сам собі шептав: "Ні, папо, frustra! *
Тут схизма глибоко в козацтво вкоренилась,
Його розбоями в велику славу вбилась.
IX
Ні-ні! Тут, Риме, ти з роботою спізнився...
Даремно тратити розумні з ними речі.
Хоч би й порозбивав макітри сі чернечі,
Нічого путнього від них би не добився.
Тут ангел тьми врата міцні спорудив аду:
Сих врат наміснику Христа не одоліти,
На радість сатані, а папі на досаду
Впотужнились навік дияволові діти.
Єдиний пастир душ, єдине стадо вірних
Противні розуму ченців сих безувірних.
X
Ні, Риме, ні! Шкода про се вже й говорити...
Коли б ти хоч на рік воскреснув, Торквемадо 89,
Грозо єретиків, спасенних душ одрадо,
Та попід Лаврою почав костри палити,
То б, може, тим огнем сі душі просвітились,
Ся тьма кромішня, се геєнство православне, —
Наміснику Христа смиренно поклонились,
Покинули своє верзяканнє безславне
Про чудеса мощей печерських, про Успеннє
І вибрали собі Лойолу на хваленнє".
ПІСНЯ ДЕСЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Далеко від трапезної палати,
В яру, проміж мохнатими дубами,
Де голову людського не чувати,
Де тихими святими молитвами,
Мов чистими незримими крилами,
Душа в чертоги горні возлітає, —
Схилившись під важенними літами,
Анахорет мовчущий пробуває
І грішну плоть свою постами умерщвляє.
II
Літа вже перейшли за трудну пору,
Котру Псальмист 91 призначив нашим силам...
"Труд і болізнь" взяли над ними гору...
Ровесники давно вже по могилам,
І вже розмотано по мотовилам
Ту пряжу, що вони понапрядали;
Шумує кров їх по новим барилам,
Нові там зверхники понаставали,
Де між дрібнотою вони колись буяли.
Ill
Сто двадцять літ живе чернець мовчущий,
І звуть його Мовчальником спасенним,
Та він в своїй молитві невгавущий:
На поученнє прибіжанам темним,
Знай, мимрить голосом глухим, підземним:
"О Господи, о Господи, помилуй!" —
І покріпляє річ зітханнєм ревним.
Давно старий зійшов би вже в могилу,
Та сі слова дають йому живущу силу.
IV
Мов чарівник могущий чорну хмару
Наодмаш рукавами розмаває,
Так сей чернець святий од Бога кару
Заслужену в чернецтві відхиляє,
Тим всяк його боїться й поважає,
І навіть сам вельможний Плетенецький
Перед Мовчальником главу схиляє
І вислуховує обичаєм чернецьким,
Як п'янством той його да сном корить мертвецьким.
V
З великого коліна він походив,
Що панувало по Десні й Сулою 92,
І рід його панами верховодив,
Стягав їх під свій славний стяг до бою,
А він давно смиривсь перед судьбою,
Презрів багатство й суєту мирськую,
Душею в Бозі возжадав покою
І проміняв пиху і вдасть земную
На жизнь мовчальника і тишину святую.
VI
Судьба ж була така, що він в поході
Танця татарського перелякався
І, стидячись ганьби собі в народі,
Під рясою в монастирі сховався.
Тут за чернецтво дуже цупко взявся,
Дарма, що був молодиком безвусим.
Ніхто з його молитви не сміявся:
Бо серед братії в своїм навуссі русім
В стоянні був рівен монахам довговусим.