V
То не роса з очей, гірка отрута,
Мов та смола з проклятого анчару,
Що нею жаль сліпий і помста люта
Намазують кинджала яничару.
Вже не тече сльоза, ні! Капле тихо,
Як мертва кров холодна, почорніла.
Не дознає від неї пільги лихо:
Бо серце сукроватою 'бкипіло
І в болістях своїх зотліло й заніміло.
VI
Обнявшись, літо плакало з зимою;
Мішалися гарячі з льодяними...
Якою ж ти здавалася сумною,
Царська палато, із гостьми своїми!
О, не про те великі будівничі
Твої цяцьки на мармурах тесали,
Щоб у тобі від серця щирі речі
Не винами — сльозами запивали,
І "пам'ять вічную" замість пісень співали!
VII
"Сьогодні я була на тім базарі,
Де кобзарі по-нашому співають...
І бачила, як двох вели у парі...
О, не питай, куди!.. Вони й не знають,
Хто дивиться на них! На голім тілі
Пошарпані жупани. Бородаті
Обидва, мов ченці, і білі-білі,
Як віск: бо, видно, все сиділи в хаті
З віконечком малим, в хурдизі тій проклятій"...
VIII
"Матусю, хто ж то був?" —
"Ох, Товстогубий!"
"Мій Боже! Дак се він і був?" —
"Як чуєш...
А другий... Другий був... Козак твій любий...
Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?..
Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробі!"
На крик страшний збігаються туркені,
Грекині, ляхівки і, як особі
Великій, служать бідолашній нені,
Сераля пишного невольниці мізерні.
ДУМА ДРУГА
І
Нездужає Хасеки-Хуррем, і султана
Два різанці безвусі сповіщають.
Серальські лікарі із Лехистана
Книжки лікарські, суплячись, гортають.
Іде султан, покинувши в дивані
Башей та візирів широкомовних,
І до Марусиної почивальні
Шле наперед рабинь своїх безмовних,
А сам стоїть сумний, хмурний, як у тумані.
ІІ
Його не хоче бачити Маруся
І лікарів до себе не пускає.
Над нею молитви святі матуся
Немовби вже над мертвою читає.
Священик сербський править одходную.
Вона лежить, як цвіт лелії пишний,
Косою скошений. Печаль німую
Світ ув очах виявлює огнистий
Та вираз на лиці понуро-урочистий.
ІІІ
Велить Осман покликать Кантемира
І, зачинившись, радиться з ним довго.
На другий день галерою Заїра
Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62.
До мармурів причалює барвистих...
Іде переддвірком... її стрічає
Новий баша у шатах позлотистих
І на її питаннє об'являє,
Що вже Абаз-баша десь інде пробував.
IV
Донесено про нього падишаху,
Що він очам царициним нелюбий,
І зараз фірманом його, тімаху,
Відставлено від осяйної служби:
"Як з неба й грім гримить, і сонце сяє,
Так гнів і милость в оці у цариці.
До неї вся вселенна притікає,
Мов караван в пустині до криниці".
Щасливить поглядом і поглядом карає".
V
Перед царициним блискучим ліжком
Навколішки Заїра припадає,
Недужній щось на вухо шепче нишком...
Рум'янець на лиці в цариці грає.
Обнявши лікарку, в уста цілує,
Зове матусю, плаче і сміється:
"Він жив, — рече, — і віще серце чує,
Що жизнь його, як нитка, не порветься...
О мамо, зіронько! Як любо серце б'ється!" —
VI
"Так, жив, і я не з тим явилась,
Щоб тільки вас про се оповістити,
Ні, в нас тепер страшна труса зробилась...
Ви мусите велике щось вчинити,
Велике і страшне, коли з неволі
Своїх братів вам любо рятувати,
Коли вам любо, щоб у чистім полі
Вони могли, мов соколи, гуляти,
По морю Чорному чайками знов літати". —
VII
"Заїре! — прорекла тогді Маруся. —
Нема нічого так мені страшного,
Щоб я сама і дорога матуся...
Кажи, Заїро, просто... Я готова
Скікнути зараз на Мосток Мертвецький,
І на гаку залізному висіти,
І мучитись, як Байда Вишневецький,
І пси голодні тілом накормити,
І в морі потопать, і на огні горіти!"
VIII
Заїра по покою позирнула,
Послухала з минуту під дверима,
Від серця сумовитого зітхнула,
І стелю, й стіни обвела очима.
"Чи піп у вас сьогодні був?" — спитала.
"Був". —
"Слухайте ж: при нім ні слова!
Щоб і крилом, і вітром не торкала
Сієї речі перед ним розмова:
Попівський-бо язик всім злам земним основа",-
ІХ
"Заїро! Не клепли на Бога правди! —
Марусина про се озвалась мати. —
Стидись таке казати, щоб нам зради
Найперш усього у попа шукати". —
"О, не гнівись на мне, паньматусю!
Я не своє промовила вам слово; :
Мій муж звелів остерегти Марусю,
Царицю нашу від попа лихого:
Бо він, — рече, — продасть і Господа самого.
Х
Попи, — рече, — запродали Пророка,
Того, що возсіяв із Назарета
Ще перше, ніж ясну звізду Востока
Аллах явив народу Магомета.
І навіть козаки не довіряють
Ні язику попівському, ні оку:
Ніколи ж бо попа не допускають
В коші до себе, мов джуму жорстоку,
І молитви, — рече, — самі собі читають". —
XI
"Заїро, годі вже про чоловіка.
Кажи про діло. Не йому се знати:
Бо він — невіра, розумом каліка". —
"Каліка сей вас буде рятувати,
І розуму в рятунку стільки явить,
Що возвеличить ваш народ нікчемний
І серед вас ім'я своє прославить
Не тим, чим мотлох славиться корчемний,
Безощадний палій, кровоточитель темний". —
ХІІ
"Не розуміємо тебе, Заїро". —
"Мій муж із Кочубеєм рідне браттє.
Ваш Кочубей Левко — брат Кантемира.
Одно у них обличчє і завзяттє,
Одна на світ їх мати породила".
Маруся дивиться на матір...
"Доню, —
Промовила старенька, — се Заїра
Говорить щиру правду. Ми з тобою
Не знали, що Левків отець та був невіра.
ХІІІ
Його малим ухоплено в Нагаях,
І за Порогами у християнстві
Згодовано і в рицарських звичаях". —
"Дак мій Левко родивсь у мусульманстві?..
О, хто б не був отець його і мати,
За кожну іскру жизні дорогої
І за одно словце його віддати
Готова я царські мої палати
І жизні сотню літ щасливої земної!" —