В чарах кохання моє дівування,
Хочу я вільно, як пташка, прожить... —
це попереду йдуть Люся Жабка, Матильда й Оксана Чоботар і напівжартівливо напівсерйозно несуть цю пісеньку, як прапорець. Несуть попереду. Муркотять, як три горлиці:
Батько зітхає, матінка лає,
Слава про мене недобра біжить...
По дорозі до колективу несподівано пристав Павло Гук, виринувши раптом з синяви бору, як вродився. Він ішов через бір навскоси босоногий, з черевиками на паличці через плече й з зарошеними голими литками — щоб не намочити штанів, він їх підкасав і так ламзав. Видно зумисне хотів перейняти цю групу. І перейняв. А вийшло зовсім "ненароком". Дівчата були дуже веселі з цієї зустрічі "ненароком".
Всім легко. Всім гарно. Це вже, мабуть, у людській вдачі так закорінене, що людину веселить кожна мандрівка. Мандрівка — ілюзія волі. В вічному стремлінні до ідеальної свободи людина відчуває в якійсь мірі здійснення цієї мрії, коли отак вирветься від усяких обов'язків і всіляких обмежень та умовностей і кинеться навпростець іти й іти, без стежок і без доріжок, думати, що хотіти, пустувати по-дитячому, підставляти груди під сонце й вітерець, забути про всілякі остогидлі приписи й норми поведінки, про обов'язковий набір слів і понять, про обов'язкове коло формул і фраз штампованих, і таких же штампованих жестів...
А за виразом Ати — це равлик вилазить з мушлі... Вила-а-а-зить... Сказати правду, так Ату і в цій маївці найбільше вабило побачити трохи тих равликів, побачити, як вони показуватимуть ріжки на сонячних луках і в дібровах. Мушлю їм розпарить сонечко, тривогу й острах приспить горілка й благословенний вітерець, терпкий і п'янкий дух живиці й волі та плюскіт хвиль блакитних виманить їхні душі з тісної шкаралущі...
Старий же Харитон був радісний і щасливий тому, що це нагадувало йому юність, його дитинство. Він розповідав усю дорогу, не цікавлячись тим, чи хто його слухає чи ні, про те, як він колись з своїми товаришами кожної Трійці (тобто Троєцькими святами) мандрував отут, цим же столітнім бором, до ріки, а тоді до монастиря... Це було за царя Гороха, в дні його юності (Харитонової цебто юності, не Горохової). І це був традиційний тоді похід на прошу, на храмове свято... Наро-о-ду-у! — плавом пливло. Богомольці з усього світу! "В лаптях і без лаптів, і так, босяком!" А дітлахи з усіх околиць, а особливо з міста, — з вузликами харчів, з копійкою в жмені на перевіз... А перевіз цей — плавба на човнах — на "байдаках", на "запорозьких чайках", — річкою до монастирських гір! Це й була найцікавіша для дітей частина всіх торжеств, — пливти човнами! А річка — глибоока! А вода в ній чиста, аж ворона від незміримої глибини! Га! Тепер ті глибини, мабуть, позамулювало й вони позаростали чуханцями, й горобець пішки там ходить. А мости!!. Аж п'ять мостів треба було переходити, поки доберешся, якщо би йшов пішки... Ех, було колись, було! А тепер уже й сонце не так світить...
Молодь підсміюється з добрячого Харитона, що чомусь завів і тягне вічну старечу пісню про те, що "от колись було! а тепер катзна-що!". Проте в Харитоновій "пісні" була й крихта правди, — все напевно дуже змінилося з тих часів. Хоч би й тому, що вже десятки років жодні богомольці "в лаптях, і без лаптів і так, босяком" тут не ходять. Бо нема по що, — там, куди вони ходили, в революцію стала велика дитяча республіка... А потім і її розгромлено, як "гніздо контрреволюції" чи як там, і стала в ній армія, то пак "воєнний городок", а потім — просто стали якісь музеї, пустирища, артільна колгоспна база... А в бору цім столітнім стало багато великих старезних пеньків, а біля них багато самосіву — молодої буйної порості. Так, так, все змінилось. Але вершини найвищих велетнів все ті ж, і досі ніби все ті ж. Вони ніби пройшли крізь століття, дожили до сьогодні й маширують далі, поки молодняк не підтягнеться аж до них, поки не прийде зміна. Це буде непомітно — зміна вахти. Прийде зміна, й тоді старі непомітно вмруть, лишаться пеньки трухляві; але молоді, постарівши, будуть ніби ті самі, ті самісінькі столітні велетні, й бір стоятиме все такий же величний, шумітиме верховіттям в синьому небі... Звичайно, якщо не втрутиться комунгосп і не вирубає цього бору тотально, передчасно, з примхи якого-небудь Гаврюшки Цигипа. І зробить він це на зло Ліспромгоспові, Миколці Пелехові, на доказ того, що в цім світі (в світі міста Нашого) не все діє згідно шильду, згідно логіки й згідно призначення.
Бір раптом кінчається, й перед очима встає величава панорама.
Великою, блакитно-фіалковою дугою простяглися далекі узгір'я, що становлять правий високий берег ріки. На тих узгір'ях біліють купки хаток, як квіти степової кашки. На пагорбах далеких, збоку селищ стоять млини, попіднімавши вгору руки, ніби благословляють світ а чи кричать пробі, гукають про порятунок. Хоч колективізація вже й давно пройшла, а й досі кричать. Ті хатки й одинокі млини загубилися між синьо-сизими смугами лісів, сивими пасмами нив, лілово-сірими латками яруг і проваль. Між краєм бору й тією далекою, півсвіта охоплюючою дугою, тим обрієм фіалковим, простяглися безмежні луки, на них брунатні щітки очеретів, полискують свічада саг і мерехтять сріблястою лускою артерії бистрих протоків. Кой-де тягнуться тонкі пасма (намітки) туманів, що не встигли піднятися вгору. На тлі соковитої ніжної зелені росяних лук, перетканих сріблом саг і протоків, підіймаються, як темні оази в молочно-зеленім безмежжі, зелені гаї, групи дерев над сагами , кущі буйних верб, переліски — все це плями й візерунки різного ступеня зеленавості й синяви. З правого боку синіють великі масиви могутніх дібров, що одвоювали собі багато лугу.
А в самому центрі всієї тієї мерехкотняви зеленої, ділячи фіалкову дугу обрію надвоє, розтинаючи її, підносяться дві гори поруч, як два одногорбих верблюди. На одній горі, на самім хребті багато будівель і висока вежа над урвищем, на голім шпилі — вежа древня, в татарському стилі; а нижче — вся гора заросла густим парком чи лісом. Туди не ведуть п'ять мостів, як колись було, а простягся праворуч всього лиш один міст. Один, але довжелезний, через усі луки.