Ата пригадує горбанів вираз про "горбату душу" й по-справжньому розуміє сенс цього щойно тепер. І згоджується. Покірно згоджується. Дійсно... І від того стає їй трохи журно. Ах, яка ж вона убога тут супроти нього! Вона відчуває, яка ж вона убога...
Нарешті стомлена спогляданням, сповнена враженг нями, а особливо підтята згаданим виразом про "горбату душу", Ата сіла на одне, з крісел і, ніби відчуваючи горбатість власної душі, знітилась... А надворі періщить дощ, б'є грім, ніби зумисне не даючи їм звідси вийти, щоб побачили все і пізнали все до кінця, щоб побачили світ і душу цього горбаня до глибин...
Ольга підійшла й тихо сіла біля Ати й дивилася здивовано на горбатого господаря. А він, хоч і зовсім юний, а такий негарний і некрасивий, миршавий і сіренький, стояв і чекав, увесь якийсь насторожений, зібраний в кім'ях , і тільки очі поблискували, ніби говорили: "Ну ж, дивіться далі! Ви хотіли бачити мою душу, так дивіться далі! Дивіться! Це все була єрунда, а от дивіться далі!.."
Тут Ата вловила погляд "пророка", що здивований мандрував від неї до тієї таємничої постаті на підставці, замотаної в простирадло, і назад, ніби порівнював, і зрозуміла — головне там! І це горбань хоче, щоб вони глянули й на те, що під тим накривалом.
— А то що? — запитала Ата в горбаня, з тремтінням у серці, кивнувши на простирадло.
— Та то так... — мляво протяг горбань, а чоло йому вкрилося потом, зніяковів, аж зблід, схвилювався.
— А можна глянути?
— Та... знаєте... — зам'явся горбань, — то так... знаєте... — а очі так і кричать "можна! можна!"
Ата, чомусь хвилюючись шалено, підійшла й — зняла простирадло. І обидві вони з Ольгою так і обімліли. Ольга тихо ахнула, Ата стрималась, але скрикнула в душі...
На підставці стояла — Людмила Богомазова!! Та... повія... та "Генеральна лінія"! Погруддя вилите зі сніжно-білого гіпсу? Людмила Богомазова! Але яка! Невимовно прекрасна. Не звичайна Людмила Богомазова, пропаща дівчина, оклепана "Генеральна лінія", а дивна. Небесно гарна. Печальна й чиста, як янгол!.. Голова її гордо піднесена вгору, очима в небо, а очі неначе повні сліз... В рисах обличчя викарбувана прекрасна людська душа, очищена в печалі, в великій трагедії... Божеська душа. Руки одтяті по самі плечі, зумисне, щоб не заважали; бо нащо тут руки!
Приголомшена Ата стояла й дивилась, не відводячи очей. Згадала про той зошит і зрозуміла, що то до Цієї ось були адресовані ті слова "Я люблю тебе безумно!.." І слово "Тебе" там стояло з великої літери.
Ой, яка ж сила таланту! Ой, яка ж вона прекрасна!.. І яка ж і шалена любов породила це диво! Яка ж, яка ж вона дивно гарна!..
А Данко теж стояв і дивився молитовно, як зачарований, і Аті видалося, що в нього зовсім немає горба, такий він увесь перероджений, одухотворений... І враз Ата збагнула, що це ж не вона, це не Людмила Богомазова. Тіло це її, але душа не її. Це їй удмухнув горбань свою душу! Це його душа! Це вона, його душа, так поривається в небо!
— Це не її душа! — мимоволі виронила Ата з незрозумілим протестом, тихо.
Гнітюча мовчанка.
— Ви думаєте? — похмурнів Данко; помовчав, а тоді пробубонів сумно: — А ви її знаєте?
— Ні... Але... Гм... А ви її знаєте?
Данко помовчав, ніби роздумуючи, чи знає він справді її, чи ні... а тоді повільним рухом накрив погруддя простирадлом...
А накривши, провів рукою по чолі, по очах і пробубонів:
— Ні, ви її не знаєте.
"Справді! Відкіля мені знати, яка в неї душа?!" — розкаялася Ата в своєму блюзнірському сумніві. Десь прокинувся тоненький незбагненний жаль, ще вчора чи навіть позавчора народжений, жаль з невідомої причини. Хотілося раптом встати й тихо вийти, піти геть. "Ах, яка шалена сила любові!" Але надворі періщить скажений дощ.
Тут купа лахміття заворушилася, великі банькасті очі в ній заблищали — мовчазний досі "пророк" несподівано осміхнувся й прорипів густим пияцьким басом по-російськи:
— І ти не знаєш... Ти ж ніколи навіть не говорив з нею... Ти ж виліпив її так... ну так, як Бог Єву, — взяв шматок глини брудної, дмухнув у нього, в бруд, і — на! маєш! З бруду маєш щось!..
Мова расова, орловська, з широким "о" і "ё".
Горбань шарпнувся, хотів сказати щось гостре, брутальне, але швидко гнів його минув, і він вимовив з якоюсь печаллю ніби, огризнувся:
— А ви мовчіть там!..
В голосі було вже каяття, що він це показував. Та "пророк" вирішив чомусь не мовчати:
— Ну, чаво ж — заговорив він, розтягуючи смашно "о" й "ё". — Ти єйо создал... Но ґординя твоя напрасна, ето не ти, а Бог всьо, Бог!.. Всьо, брат, ад Бога! А ти, что ти — вошь ти малая, сєрдітая такая... червь земной ти, вот что... — говорив він вольовим твердим голосом і з фанатичним блиском в очах, як чаклун.
Ата згадала про зошит і що було написано в тім зошиті, про ту гордість несамовиту, про високий лет думки й гордої душі в тирадах про справжнього Бога й думала, що горбань зараз стане цапки, поб'є діда чим попало й викине з кімнати. Але, на диво, того не сталося. Горбань якось знітився, як послушник перед ігуменом, як дійсно червак земний, і тихенько став, обіпершись об мольберт. В нім відбулася якась дивна зміна, він дивився блискучими очима на дідугана і спідлоба позирав на дівчат, мовляв "ага! ось тепер ви послухайте!"
"Що, що таке? Що це значить?" — високо звела брови Ата з дива. "Як же пов'язати той зошит, ті несамовито горді слова в нім з цією упокореністю, з цією майже побожною шанобою до того, що говорить отой брудний п'яниця? Що може говорити про Бога цей?!"
А п'яниця, дійсно, як несамовитий маньяк, уже потрясав космами й говорив з чаклунською силою переконання... Видно, що він сів на свого улюбленого коника, вирішивши, що для того найвідповідніший момент. І мала би між ними відбутися розмова-дискусія, на зразок тієї, яку Ата чула колись між Харитоном і Чубенком з Гилимеєм.
— Червь!., І мразь!! — гримів "пророк" з маніакальними очима. — Всє мразь... І ваш удєл — гєєна оґненная! Гєєна... Ваш удєл!..
— А ваш? — пролепетала злякана Ольга. Ата мовчала, все більше хмарніючи.
— Ваш!.. — заклекотав "пророк" і аж простяг руку. — Удєл грєшніков!.. А праведників Бог обирає...