— Равлик! Бач, який ти равлик! А я тебе бачила! Ага!..
* * *
Увечері Ата довго просиділа над історією мистецтв... Вона взяла її в театральній бібліотеці — таку грубезну-величезну книгу, багато ілюстровану, ще доісторичного, то пак дореволюційного видання — і тут же, в печальній і таємничій тиші гарно обставленої бібліотеки-читальні поринула в неї, немовби втекла від цього світу, біля лампи з зеленим абажуром... Вона була сама, якщо не рахувати старенької-старенької Анастасії Петрівни, бібліотекарші, печальної й тихенької, як мишка, й мовчазної, ніби зовсім і неіснуючої, похованої тут від світу... Ата новими очима, дивилась на невідомий той інший світ, "переломлений через очі й душі митців"... Ах, той зошит!.. Вона тепер зовсім не була певна, що те все, відображене так прекрасно і велично в геніяльних творах, що те все іменно таке й було, а що то не візія талановитих і геніальних, що то не фікція, що то не утеча від дійсності далеко буденнішої. Вона бачила прекрасних красунь, але тепер то все було ілюзорне, і дивні пейзажі, як марево, і відображена любов, теж як марево, нічого сталого, і не вловити тепер межі між можливо реальним і можливо вигаданим з безмежного відчаю, або з шаленого гону до самоствердження одиниць-вибранців...
Довго Ата сиділа над Джокондою. Сперш дивилась на геніального старигана Леонардо да Вінчі. А потім зупинилась над Джокондою і дивилася на неї, сиділа, спершись головою на руки, і не рухалась, замислилась, думала свою думу про оте, що й досі бриніло в душі "Я люблю Тебе безумно!", і думала й про це химерне обличчя. Чого вона така дивна? Така гарна чого? Адже ж вона в дійсності негарна як жінка, але щось таке в ній є, щось таке загадкове й непереможне, щось величне... Раптом Аті йде холодок по серцю, — з туману втомленого зору їй увижається дивний сміх в очах Мони Лізи... І тепер вона бачить, що це ж не Мона Ліза дивиться на неї — це дивиться сам мудрий Леонардо, це його усміх в примружених очах і в мудро складених устах... Ата тре очі, але вже не може відпекатися від химерного вражіння. А Мона Ліза посміхається до неї загадково... Плід великої, полум'яної любовиі геніяального майстра — цей вічний шедевр... І це його душа в нім! Потім увага Ати й зовсім роздвоюється від щемлячого болю — зринає той божевільний крик про любов, а за ним біль: "Значить, це не його слова!" Серце щемить, щемить... А Джоконда посміхається лукаво й неначе каже: "А чи не є й твоя любов, чи не є й той її об'єкт, той магніт, що твоє серце так тягне, всього лиш твоїм власним маревом? Якийсь "тарган" торкнув за струни твого серця, й воно тепер так прекрасно звучить, так вібрує!.."
Проклятий зошит!
* * *
Наступного дня Ата з Ольгою Шведовою була в гостях у Данка Шигимаги. Це сталося зовсім непередбачено й зовсім не пляново. Сталося це несподівано.
Десь в обідню пору, під час перерви, Ата здибала Данка Шигимагу знову в бічному фойє. Горбань уже встиг до компанії Сталінові намалювати Леніна й Берію, а тепер малював Карла Маркса. Вожді стояли рядочком попід стіною й чекали побожно, поки вилупиться з білого "ніщо" їхній найголовніший. Такими ж самими, як і вчора, недбалими помахами щітяка Данко обробляв біле полотнище, витягаючи звідти бороду, очі, ніс, гриву новітнього грізного божища. Вглядівши Ату, горбань, на диво, зовсім не розгнівався, як треба було б сподіватися; не одвернувся, а навпаки, привітно посміхнувся, чим Ата була дуже вражена. Вона сподівалася після вчорашнього, що в особі цього горбаня нажила собі смертельного ворога, бо принаймні з книжок знала, що всі каліки страшенно амбітні, перечулені нетерпимці, злючки. А тут — привітна посмішка й ясний погляд великих, і сьогодні таких чистих, лагідних очей. З високого чола на очі спадає уперте пасемко русявого чуба, й Данко його увесь час стріпує кивком голови, хоче поставити на місце, дме на нього знизу вгору й посміхається.
— Добридень, — привітався горбань перший.
— Добридень...
— Ви на мене не гніваєтесь?
— Я? На вас?!. — здивувалась Ата. — А чого б же я на вас гнівалась?
— А так... На мене чомусь всі гніваються.
— Що ви ?! І то ж чого?
— А я знаю... — Помовчав, а далі з гіркотою: — бо... бо я такий... — і махнув пензлем, і почав ним люто тикати в Марксову бороду, не доказавши, який же він. Далебі, сердився сам на себе, а виміщав те серце на Марксовій бороді. Потім засміявся криво:
— Хіба ви не бачите!..
Він, безперечно, натякав на свій горб. Цей фізичний ґанж його мучить, як кричущий доказ неповноцінності. Він натякав на горб, а тим самим і на те, що він через те негарний і злючка. Ата зрозуміла, але не знала, що сказати. Розгубилась. А горбань, бачачи це, посміхнувся з викликом:
— Проте, я думаю, краще мати горб на спині, аніж горб на душі! Ажи? — і аж замерехтів якось дивно очима спідлоба, що стали раптом колючими й злими. І одвернувся... — Ажи?..
Ух, скільки їді, скільки жовчі!
— Так, це правда, — ствердила Ата зовсім спокійно й зовсім серйозно, хоч і зрозуміла, що цей дерзкий постріл про "горб на душі" стосується насамперед її. — Це правда.
— Ну, от... — і горбань уже не обертався, він був певен, що смертельно зачепив таку гарну, таку прекрасну дівчину. А от він її так садонув смертельно! Нехай знає. Цей його випад був несподіваний і таки брутальний.
Ата постояла нерішуче. Після такого брутального випаду їй би треба повернутися й піти геть, Бог з ним, але чомусь не йшла.
"Ах, яке люте, яке потворне й яке горде створіння! Це вже не равлик. Це щось кусюче, дошкульне!"
А Данко робився все зліший, це видно з того, як він поводився з Марксом, б'ючи його пензлем в бороду, в очі, в ніс, по голові; він не малював, а він його мучив, так, мучив, з насолодою садиста.
Посмутніла й озадачена Ата хотіла якось стушувати прикру ситуацію, хотіла якось розрядити зло цієї людини, повернути до первісного веселого стану й тому, щоб потішити, сказала:
— Боже! Як гарно ви малюєте! Який у вас прекрасний фах!
— Це не мій фах!! — буркнув горбань різко.
— Як же? Хіба оце не ви малюєте? Хіба це не ваш фах?
— Це не мій фах! Мій фах — мистецтво.
— А це?..
— А це? — Данко озирнувся по фойє та майже з викриком: — Це халтура!! — і вдарив Маркса щітяком у груди.