І от поставили бюст Шевченка, Тараса Григоровича. Бюст робив якийсь кубіст (організатор і завідувач художньо-керамічної профшколи, такий Лапковський), і тому бюст був виключно модерний і виключно страховинний. Громадяни міста Нашого одного дня були приголомшені, побачивши на місці Харитоненка й Леніна на чорному мармуровому "буржуйському" п'єдесталі погруддя великого свого Тараса. Шапка на ньому була, як добра діжа, щелепи й підборіддя визирали з-під неї, як кутасті чавунні брили. А більше нічого з-під шапки не було видно, хіба що кожух, з якого, власне, й було ясно, що це Тарас. Меморіальну ж дошку з Харитоненковими золотими літерами збили зовсім геть, щоби й натяку не було, і на тому місці стала гола чотирикутна пляма, сліпуча гіпсовою білизною, а на ній ніякого напису; збиралися колись зробити; але одне діло збити, а інше — зробити. Чекаючи того напису, Тарас стояв на Харитоненковому місці й хнюпився, ніби від сорому нацупив шапчищу аж на носа. І так само соромилися цього видовища всі мешканці міста Нашого, обходили його стороною. Прикро всім було. Та одного ранку місто аж запищало зі сміху. Сміх той покотився в усі кінці, вздовж і впоперек по місту, а починався він біля пам'ятника на великій площі. Хтось уночі взяв і на білій плямі, на місці меморіальної дошки, написав чорною фарбою:
Діти ж мої, діти,
Що ж ви наробили!
Замість шапки на голову
Макітру наділи!!
Це гагахнуло, як бомба, й пішло кружляти по всьому місту, по всіх його закутках і околицях... Весело було.
Ну, звичайно, після такої заяви самого Тараса Григоровича погруддя його негайно зняли. І після того довго стояв сам мармуровий п'єдестал, порожній, хіба що іноді на ньому сідав якийсь безпритульний і прудив воші, або пряжився на сонці, як живий пам'ятник епохи... Та минули роки. Змінилися люди. "Сто разів" змінилися голови міськради, облвиконкому тощо. Затерлося минуле. Впав У око якомусь новому начальству такий гарний, дорогий, але порожній постамент, і от знову було на нього поцуплено й поставлено Леніна. На цей раз велику, сліпучо-білу фігуру, що так добре гармоніювала з чорним мармуром. А на білу пляму, де колись був уночі написаний історичний, безсмертний напис про "макітру", приліпили нову меморіальну дошку з золотими літерами: "Володимир Ілліч Ленін". І тепер от "Володимир Ілліч" стоїть і показує рукою на північ... Туди, де куриться димар колишньої Харитоненкової цукроварні (тепер цукрокомбінат Цукротресту СССР). Комбінат називається "ЧЕРВОНА ЗОРЯ", і це на неї так Ленін повчально показує... Кортіло зазирнути під меморіальну дошку, за золоті літери, чи є там напис про "м а к і т р у". Але це неможливо зробити. І тому компанія тільки потупцялася навколо великого вчителя та й пішла в тім напрямку, куди він показує. Лише не пішли вони до "ЧЕРВОНОЇ ЗОРІ", а трохи повз, схитрували — пішли містом.
Довго вони по ньому блукали. Вони його обійшли десь по середній лінії, так би мовити, "розтяли косим ударом". Отак відійшовши від центру, від величавої постаті Леніна та казенних будівель, де висіли пишні , плякати й бравурні бойові гасла, пішли тими вулицями, вуличками, площами й перевалками, де не було плакатів, а була гола, неприкрита дійсність, та така кричуща дійсність, що її ніякими плакатами не закриєш, не затулиш, — випирає з усіх щілин, з усіх шпарин, з усіх дворів, зухвало дивиться з усіх вікон і дверей кожному в вічь..
Йшли осяяними сонцем вуличками й вулицями, переходили через греблі над замуленою й укритою ряскою річкою, зазирали через бильця у воду, кидали в ряску камінці й знову йшли. Блукали собі. И дивилися, дивилися... Немов якісь чужинці. Бо й почувалися чужинцями, якимись недоречними неробами, паничами, байдикарями... Вулиці, вулички й перевалки пустельні, немов вимерлі, ані ніхто не їде, ані ніхто не йде, не гуляє, хоч і свято, і через те весела компанія почувається досить кепсько, бачить свою недоречність. Але вони уперто блукали. Сідали на лавках біля дворів у холодочках і відпочивали. Лавки були покривлені, підгнилі, древні; такі ж покривлені й древні хати під соломою або під очеретом і такі ж древні дуплясті верби, або білокорі осики, або немічні, об'їдені гусінню яблуні й груші, що перезирали через занедбані, півзруйновані паркани. Віяло давниною... Від цього було й приємно і — від цього було й неприємно: віяло пасивністю, злиднями, утомою, віяло якимсь безнадійним повільним умиранням, як від яблунь, обжертих і занечищених гусінню, віяло мовчазною журбою, мовчазним, глибоко прихованим і нікому не висловлюваним покірним горем ...
Вставали й ішли далі.
Це ж вони шукали чогось радісного, чогось простого, але зворушливого в своїй простій красі, чогось такого гарного, оптимістичного, як гарна усмішка хлопця чи дівчини, чи якоїсь бабусі, як уривок стрункої пісні, скалка сміху, сонячна пляма на народньому орнаменті вивішеного на тину килима, як веселі квіти в веселій хаті за відслоненою фіранкою... Вони шукали, але нічого такого не знаходили.
За тинами, за півзруйнованими парканами вони бачили всюди людське горе, біду, втому... Замурзаних дитинчат на шпориші... Жахливі неуявні людські лахи на тинах та на мотузках... Чули десь сварку — тяжку, злобну сварку чоловіка з жінкою... Чули жіночий плач і жахливі прокльони. І всюди те саме — праця, праця й праця безрадісна, бо безперспективна. Люди, забувши про свято, щось перуть, щось латають, латають і перуть, і щось підпирають, щоб воно не падало... І тільки раз бачили, як люди грали в карти посеред двору, і то грали якось так понуро, мовчки, ніби когось зосереджено били кулаками на шевському стільці розкладеного, якогось свого ворога лютого.
Настрій зійшов на пси. Навіть Колька Трембач, невтомний сміхун і шибайголова, перестав скалозубити та все просив дівчат іти геть десь на річку — досить цього! Купатися! Плавати навзаводи, стрибати з трампліна або з похилої верби вниз головою в прозору глибінь! Така нудьга. "Досить цієї біди циганської!!"
Дійсно досить би. Рожевий настрій, з яким вони вирушали на влови за гарними враженнями, за цілющими життєдайними скалками радости, за душевною розвагою, нарешті за душевним відпочинком, так непоправно розвіявся, і за короткий час вони зовсім перетомилися...