Від'їзд начальства — це немов би усунення болячки, що так муляла й псувала все... Ніхто таких думок не висловлював уголос, але саме такий висновок напрошувався сам собою з того гарного, піднесеного настрою, що запанував після від'їзду різних "тузів".
Лишився серед молоді тільки один начальник — Павло Гук. Але присутність цього "начальника" цілком доречна й більше ніж виправдана, і ніхто не відчував її тягару на собі. По-перше — він милий і симпатичний юнак. По-друге — він тут не як начальник, а як полонений... Значить, як підлеглий. Авжеж! Він тут як смертельно закоханий, у ролі джури однієї дівчини... Це було й приємно, й весело, й нікому не перешкоджало, навпаки, це всім підносило гарний настрій до найвищої риски. Подумати тільки — "четвертий вождь" області в полоні в простої, безпартійної дівчини! І головне — не признається, а всі про те знають! Шильдом чи виправданням присутности Гука в цій культбригаді є наявність у ній кількох комсомольців; цього досить, щоб серед них був і їхній вождь. Проте, якби треба було перед кимсь там (скажімо, перед яким-небудь там ревізором із центру) виправдовуватися, то секретар може виправдатися дуже легко й просто: секретар скрізь на варті — він втягає молодь до комсомолу. Хто тут може щось подумати? Ніхто, звичайно, нічого не може подумати; лише веселі дівчата посміхаються, бо вони якось уміють читати правду по очах закоханих, навіть хоч би яку казенну машкару чоловік намагався на себе нацупити. Саме той факт, що Гука всі трактували як закоханого, робив з нього страшенно милого, симпатичного хлопця в очах усіх. Та й насправді Павло Гук сьогодні був надзвичайно милий і симпатичний.
Коли машина з найвищими "рибами" щезла, вірніше, коли щезли ті "риби", так і не вмовивши Павла їхати разом з ними, Павло, головний ініціатор "фізкультурного кросу босоніж", помахав рукою на прощання "ревізорові" й його "Генеральній лінії" з кепсько прихованою іронією, зареготався невідомо з якої причини, а тоді, насвистуючи арію з "ЗАПОРОЖЦЯ ЗА ДУНАЄМ": "Тепер я турок, не козак!" — сів роззуватися. Це він зробив, наслідуючи всю компанію, що на вигоні біля "гамазеїв" лаштувалася в дорогу — зв'язувала черевики й черевички докупи шнурками та чіпляла їх на паліччя. Павло виломив і собі паличку з верболозу, обстругав її, зробив таку гарну, рівненьку... Але, помітивши, що Ата не може підібрати собі зручної палички, віддав їй. Це він зробив з підкреслено театральною міною. Ата прийняла дарунок і віддячилась — схилила голівку набік і, притримуючи граційно двома пальчиками краєчок суконки, зробила кніксен , зовсім як старосвітська панночка в старосвітському водевілі. Ця глузлива пантоміма всіх розсмішила. Після того Павло виламав собі сукувату палку, начепив на неї черевики, і вони всі рушили, перебрели потічок і, як зграя гомінких шпаків, подалися навпрост. Вони не пішли шляхом услід за машинами, а пішли зовсім у інший бік — вони пішли в луг. Вони йтимуть ці "надцять" кілометрів якомога навпростець, стежками, доріжками, манівцями.
Супроводила культбригаду молодь з колгоспу — кілька хлопців і дівчат, на доручення голови. Всі ці хлопці й дівчата були вже закохані в міську культбригадівську молодь, в "городян", позирали на них з неприхованою заздрістю, а хлопці зорили очима на Ату й не могли тих очей від тієї дівчини одвести. Вони перешіптувалися між собою, удавали, що дивляться в інший бік, а очі самі поверталися все до тієї самої точки. Ата це помітила й мимоволі червоніла під настирливими й досить-таки "зажерливими", й досить-таки приємними для дівоцької пихи поглядами тих простих, але гарних хлопців.
Йшли лугом, або, як прийнято говорити в цих місцях, йшли низом, тобто не битим шляхом, не трактом, а понад водою. Кепсько в'їжджена доріжка вилася помежи буйними заростями верболозу, помежи острівцями вільшини, через перегати на висхлих протоках, випинаючись гнилими обаполами й хворостом, помежи свічадами саг, обставлених очеретами — мурами очеретів! — що кивали назустріч веселій компанії шовковими "лисицями"-мітелками. Часом збивалися з доріжки (зумисне збивалися) й чимчикували упрост по високих травах, виходили на глибокі броди, на круті береги річки й милувалися блакитною безоднею, в якій пливли хмаринки і в якій дерева й увесь світ стояв догори ногами. Кидали в воду камінці (хто далі!), порпались, як діти, в жовтому піску оббитих берегів, де худоба за багато-багато років прочовгала цілі ущелини, ходячи на водопій. Зривали квіти й бавилися в "любить — не любить", обриваючи пелюстки. Причім, деякі хитрували, приноровляючись так, що вкінці неодмінно виходило "любить". Такі "хитрування" Ата помітила за Павлом. Він це проробляв глузливо — скуб квітку, дивився на неї й промовляв зосереджено — "любить — не любить"... Виходило "любить", і Павло говорив наївним голосом про якусь третю особу, ділячись цим секретом з Атою: "Вона мене любить". Це все були жарти. Але за тими жартами були не жарти. І тому Ата увесь час норовила, щоб Павлові не вдалося бути з нею на самоті, відбитися від компанії, а чи й у компанії бути близько біля неї. Для цього вона оточила себе муром з чотирьох хлопців-колгоспників. Вона серйозно розмовляла з ними на різні колгоспні теми. Хлопці здебільша одмовчувались, бо запитання часом були досить слизькі, але Ата не конче потребувала їхніх відповідей. Вона просто спостерігала цих юнаків зблизька, представників нового, соціалістичного села. Хотіла на їхніх обличчях прочитати, чого це їхній колгосп називається "СОЦПЕРЕБУДОВА". Хлопці були міцні, засмалені вітрами й сонцем, виспортовані тяжкою працею, але якісь мовчазні, замкнені в собі. Не те, щоб вовкуваті, ні, вони дивилися прямо й твердо, але якісь загадкові, ніби застебнуті на всі ґудзики. Ата питала їх про колгоспне життя, а вони посміхалися й говорили про інше, показували на фіалкові далекі обрії залужанські й називали села та діброви, говорили про нічний концерт, висловлюючи коротесенькими, малоскладовими репліками своє задоволення та побажання, щоб отак до них частіше приїздити. Вони надзвичайно змужнілі, передчасно змужнілі. Вони явно уникали розмови на теми колгоспні, бо брехати такій дівчині, далебі, не хотіли, а правду говорити... гм... хто ж тепера говорить правду! Незважаючи на химерний стиль розмови, Аті було приємно з хлопцями розмовляти. І саме такий химерний стиль розмови був для неї найзрозуміліший. Тим більше, що вона відчувала їхню велику симпатію до себе. Вона, наприклад, питала високого чорнявого парубка, що називався Микола й що був одягнений у занадто вже полатані штани й сорочку (до непристойності полатані, аж видно було, що Микола від того мучиться перед дівчиною, але, не мавши ради, рятується за напускною бравадою), Ата питала: