Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбувається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія! Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему "зрадливих запитань" та "нагадування когось":
— І вам це неприємно?
— М-м... Майже.
— Гм... Я знаю, кого ви маєте на увазі.
— Ой?
— Сазонова. Павло аж скинувся:
— Що?! Як це ви вгадали?
— Не велика мудрість. Хто може викликати неприємність і острах навіть... навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах залежить. І це — товариш Сазонов.
Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:
— Від того, що ви зараз подумали, можна б зависнути. Еге ж... Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте "Бєси". Ви читали їх ?
— Колись.
— І?
— І читав.
— І?
— Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?
— Так. Цікаво.
— Контрреволюційна книга.
— Чому?
— От причепа... Тому... (Зовсім роздратовано). Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!
— О-о-о?!. А ще що?
— А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не радив би вам таких книжок читати й вишукувати по барахолках.
— Гм... Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні можна знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в мене враження. Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: "Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!" Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився... — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо... Єй-бо!
— Все-таки я не раджу вам читати... Це небезпечно.
— Ви думаєте, що й я повішусь?
— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю... що не ви, а... навпаки... Кгм! Ви зб'єтеся з дороги самі й зб'єте інших (крива посмішка).
— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно. Більше того, коли б я мала талант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух!..
— І про що?
— Про все... І про вас... Про вас особливо! Про людську трагедію... Про брехню. Про равликів... Коротше — про той самий "апофеоз", що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?
— Ні, не здається.
— Ви хочете сказати "не полагається, щоб здавалось"?
— Гм... Ні, не так...
— Ох, так ... — зітхнула, замислилась. — Шкода... Як же ж шкода... що ми такі різні люди.
— Так. Шкода... Дуже шкода.
І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.
Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала маху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки... Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки поза спиною — вона уяснила собі чітко, що "мишка" таки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжити, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його руках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шантажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злості й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його мушля, й побачити, що там у ній. Що він думає, цей чортів равлик!? Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?
Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки... Такі злі чортики... Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те "щось" крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.
— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.
— Так.
— Будь ласка.
— Кгм... Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?
— А-а-а... — Ата насупилась. Мовчала. А потім промовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю... Одно я знаю напевно — що він у мене був.
— "Був"?
— Так. І нема... Я втратила батька ще маленькою.
— І хто він був все ж таки?
— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й вимовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товаришу Гук. Він був мужчина!
— Та-ак? Гм ... Ви так промовили слово "мужчина", ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.
— Можливо... В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.
— Я цього не сказав... (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом "мужчина" треба розуміти "контрреволюціонер".
Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:
— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень... Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно...
По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зрозуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся... На лиці була досада й розгубленість. "Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!" Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави... І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку... Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупинилися.
— Т-та-ак... — протяг Павло тихо, роздумливо.
Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо: