— А-а-а, ти й це знаєш? Скажи на милість!..
— Чув... (Хоч Павло нічого подібного не чув, а сам оце скомпонував за законами "логічного мислення").
— А що потім? — примружився Сазонов, втопивши погляд у Павлові очі. Павло той погляд витримав і ні трохи не стушувався, навпаки, спеціально докінчив, викарбував почату думку:
— А потім — злі язики кажуть, що Гроза продав свого товариша, оббрехав, ставши сексотом і стукачем, як то кажеться на мові сучасності (і це він скомпонував за тими ж законами).
Сазонов насупився, блиснув очима:
— Що ти верзеш?! Що за тон по відношенню...
— Ах, єрунда! Ми ж — свої... І, якщо я не помиляюся, хтось тільки що говорив про те, що він шанує глибокі ідейні переконання, які б вони не були, — аби тільки глибокі й щирі. Я — теж. А коли так, то хіба послідовність не вимагає затаврувати зрадництво і ницість, і продажність як явища ганебні і протилежні до ідейности?
— Ох!.. Зелений же ж ти, юначе! — похитав головою Сазонов удавано скорбно і неудавано саркастично. А далі замислився і вже іншим тоном:
— Так... Це так... Але... Облишмо про це. Це матерія дуже сівка. Все, брат, не так просто, як здається. Еге ж. Хай іншим разом я тобі розповім дещо й про Грозу. Але особливо цікаве і багато я тобі розповім про того Сміяна. Здається, тобі це не байдуже (єхидний смішок). Ну, ну, я бачу, що ти ще накинешся на мене... Це все жарти, друже мій! А крім того, он сидить Зайдешнер і не дасть мене на поталу. На цім би візита моя могла й скінчитися. Чи не так? Можу я йти, товаришу начальник?
— Можеш. К чорту. Ти зовсім неможливий зі своїми підозріннями та кивиморгами. І сам чорт тебе в ступі не влучить.
— Дякую. Твої компліменти мене тішать. А тепер на прощання я би теж хотів у тебе дещо спитати. Ти мене викликав — я прийшов чи приїхав. Так? І вволив твою волю. Так? Хоч я так і не знаю, для чого ти мене викликав. Хе-хе... Чи про Сміяна розпитати, чи що?.. Але скажемо, що ти мене обдурив, і чорт з тобою. А тепер я теж маю до тебе прохання, послуга за послугу, гаразд?
— Я слухаю.
— Чи не міг би ти познайомити мене з однією дівчиною?
— З якою? Чи я її сам знаю?
— Напевно. Чи не міг би ти мене познайомити з отією, як її, з отією театральною зіркою? Цебто з Дахно. Здається, ти з нею знайомий.
Павло зціпив зуби, відчуваючи, як під ногами йому раптом гойднувся ґрунт. Цей барбос он куди націлився!
І цей барбос знає всі його кроки! Он як!.. Одвернувся до вікна... Потім засміявся.
— Чого іржеш?
— А того іржу, що ти чудак. Він просить мене познайомити його з дівчиною! Бідненький! Як це вам подобається! Він потребує няньки! Гаразд, я можу. Але що ж ти за макуха, що не можеш сам підійти, нарешті, прийти за куліси й познайомитися. Тим більше, що вона тебе знає, бо ж тебе навіть всі собаки знають тут і на сто кілометрів навколо. Лишається тільки формально представитися... Що це тобі стрелило до голови?
— Те, що й усім дурням у цьому місті. Всі за нею озираються, всі подуріли, хочуть обов'язково познайомитися, ну, а в мене хіба душа з лопуцька? Цікава дівчина.
— Так? Але ж вона знає про твій роман з Людочкою.
— Що ти, що ти!?. Скажи ти!..
— Їй-бо.
— Та не може бути! (Чи іронія, чи жаль, скорше зла іронія). Не може бути!
— Точно. Бо ж хто цього не знає.
— І то правда. А це, з її погляду, такий вже великий гріх?
— Безперечно.
— Тоді ти мене зовсім заінтригував. Цікава. Цікава дівчина. Обов'язково познайом... Е-е... Між іншим, що там вони корзяють, що там вони мають ставити, що увесь город гомонить?
— Звичайну п'єсу. "Маруся Богуславка" називається. А місто гомонить, бо любить свій театр, та й немає іншої теми.
— А як ти думаєш, чи не вийде з того якоїсь єрунди... якого-небудь свинства, га? Як ти думаєш? Що то за п'єса?
— Проста п'єса. А втім, запитай репертком при Наркомосі (іронія). Хоч тобі нема чого турбуватися, бо в тій п'єсі тяжко знайти контрреволюцію.
— Мені завжди є чого турбуватися, завжди! Тут всюди так і смердить контрреволюцією, і завжди виходить якесь свинство, еге ж... То лише ти втратив чуйність, хтось її тобі притуплює... Ну-ну-ну, не буду! Зрештою, до біса все. Мене цікавить інше. Мене цікавить та дівчина. Цікава дівчина! Обов'язково познайом. Гаразд? Чого ж ти став такий кислий з виду?
— А того я кислий, голубе, що я сам з нею мало знайомий, от що. А вдруге — роля зводні мені не до серця. Зрештою, ти в надзвичайно вигідному становищі взагалі, бо можеш познайомитися з кожним громадянином і громадянкою сам дуже легко і просто — викликати до себе до кабінету. Прийде, брат, кожен і кожна, як ягня...
— Ти думаєш, що це був би найкращий спосіб? Гм... Подумаю...
У Павла холоне на серці. А Сазонов після цих слів посміхнувся, повів бровами, замислився, а потім додав іронічно, загадково:
— Боюся, що якщо до того дійде, то тоді вже історія мого роману з Людочкою, з нашою "Генеральною лінією", буде неактуальна.
По тих словах, що ще дужче збентежили Павла, Сазонов встав і, весело відсалютувавши по-піонерському, пішов швидко геть. За ним звівся лотиш Зайдешнер і, як тінь, посунувся слідом.
Загула "емочка", прошелестіла гумами попід вікнами. Відійшла.
Павло лишився сам. Почуття досади навально обгорнуло душу. І почуття нудьги. "Ну і хто ж тут кого обставив?! Хто тут лишився в дурнях?" Побачив, що він полював за одним, за своїм, а виявилося, що десь за ним самим полюють ще краще. Ой, полюють!.. Він ще ніколи не знав цього відчуття — відчуття, як до тебе пхаються з чобітьми в саму душу... З брудними чобітьми і в найінтимніші куточки душі! Як і не знав ще відчуття польованої людини... Інтуїція підказувала йому, що десь снується невидима тонка павутина, в якій він може заплутатись і вже ніколи не виплутається. І ні за що, ні про що. За здорово живеш. Яке безглуздя! І снують її різні якісь темні сили, чорні духи. А найперше — снує її цей Пінкертон з обличчям Собакевича, що насправді не такий дурний, як завжди здавалося й здається. О, цей дух тьми, проклятий вістун всеубиваючого й паралізуючого жаху!
Одначе він не на такого натрапив! Подивимось!
Та почуття досади й неспокою не минало.
В такому тяжкому й розсіяному настрої Павло відрухово, зовсім підсвідомо подзвонив до театру, ніби хотів щось сказати важливе... комусь... Але з театру озвався якийсь шорсткий мужеський голос, і Павло поклав рурку на вилку, так і не сказавши, кого йому треба...