Він думає й над тим, що Ата безпартійна й тому не визнає (зовсім не визнає!) його авторитету, й як той авторитет в її очах здобути? І, нарешті, він думає над тим, чи вдасться йому втягти ту надзвичайну дівчину до комсомолу. Чи вдасться? Бо ж він не мас до її душі ключа...
А за вікном сліпучий сонячний день. За вікном в сонячному сяйві купається буйно-зелений сад, "сад Баронрадінші" так його називають всі в місті. Цей дім і цей сад були колись власністю барона Радіна, що як генерал у відставці доживав тут колись свого віку. Генерал барон Радін дожив віку ще до революції, лишилася сама баронеса, яку населення називало одним словом Баронрадінша. В революцію Баронрадінша вмерла чи втекла за кордон, лишився сад і прекрасний дім-вілла власністю міста. Було в нім, в цім домі, й ЧК, були й різні комісаріати, була й школа один час, були й клуби. Все тут перебуло. Все за порядком. Було — і зникло десь. Але дім вцілів, і сад вцілів. Тепер в домі-віллі Обком комсомолу, а в саду волейбольні й тенісні майданчики, спеціальний плац для дітей з гойдалками та іншим устаткуванням для забав, і в нім же, в цім саду, ротонда для оркестри й спеціальний поміст для танців. Все це бережуть буйні, столітні дуби й липи, вишикувавшись рядами, утворивши прекрасні широкі алеї навколо й навхрест.
Столітні дуби й липи стоять за вікном, дістаючи вершинами вібруюче-синього неба, а в віллі кипить робота — шалено цокотять "ундервуди", бігають діловоди, техсекретарі, заворгінстри, проформоли, піонерватажки, завполіти, кур'єри, делегати з місць, члени бюро, різні босоногі й замурзані "посланці" з заводів, далеких містечок, сіл і колгоспів. Багато відділів і підвідділів розташовано в кімнатах і залях "вілли Баронрадінші". А до всього того прибита табличка на фасаді — на чорному тлі дзеркальні літери:
"Н-ський ОБКОМ ЛЕНІНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ".
Начальник цієї всієї метушні й стукотняви, "четвертий вождь" области, зажурений юнак Павло Гук зітхає й цідить крізь зціплені зуби:
— Сволочі!..
Потім встає й ходить по кабінету. Ходить довго по м'якій, хоч і рядняній, доріжці уповздовж. Нарешті зупиняється біля столика з телефоном і стоїть, дивиться на телефон, думає. Він думає над тим, чи не подзвонити б оце йому... скажемо, до театру... Хоч почути голос... Зрештою, він може й подзвонити... Чого ж?.. Він може подзвонити куди захоче... Атож... Так розважаючи, Павло знімає рурку й слухає, дме в неї, крутить ручку телефонного апарата — й знову задумано слухає... А коли в рурці озивається дівочий голос: "Центральна!", Павло раптом міняє намір і каже:
— Комутатор НКВД!
Коли озвався дівочим голоском "Комутатор", Павло каже:
— Кабінет начальника Облвідділу... Дякую... Це ти, Сазонов? Здоров... Ох-х!.. Я хворий... Ти вчора, кажуть,
мене викликав?.. От бач... А я зовсім, зовсім хворий... Та, мабуть, грип... Може би, ти приїхав сюди?.. Ні, я не мо-о-жу... Крім того, є тут одна справа, що потребує твоєї мудрості... Так, жду. Салют!
Почепивши рурку, Павло стоїть і посміхається. Той хитрий лис Сазонов хотів би бути старше всіх, і він фактично й є старше всіх. Але він не є розумніший всіх. Він за всім нюшить і все знає, лише не знає одного, що він дурень; хвалькуватий, зазнайкуватий дурень, провінційний Пінкертон... А десь глибоко засіла досада від свідомості, що цей зайда все-таки — господар в його місті. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а цей зайда всіх тримає в кулаці. Та в якому кулаці! Проте він його виманив зараз з барлоги, і це добре. Він хотів бачити й говорити з ним не на його, а на своїй території. А головне — він хотів його бачити для справи, про яку Сазонову навіть і в голову не стрелить. Піймавшись на гачок як вічний інтриган і мисливець за новинами Сазонов зараз буде тут відогравати досить дурну ролю.
По якомусь часі приїхав Сазонов. Він приїхав "емочкою", якою сам керував, в супроводі двох цивільних (він так завжди їздив, з охороною). Один цивільний лишився в машині, а з другим Сазонов увійшов до Павла в кабінет. Цивільний, що увійшов з Сазоновим, — це знаменитий лотиш Зайдешнер, дебелий, щелепатий мужчина років сорока, з бугаячою шиєю й з тупим, бугаячим обличчям, одягнутий в шикарну "тройку" англійського імпортного сукна, зроблену найкращим кравцем Індпошиву. В такий же шикарний цивільний костюм був одягнений і сам Сазонов. Всі знали, що Зайдешнер, це особистий охоронець Сазонова й "заплічних діл майстер" при облвідділі. Як завжди, Зайдешнер сів оддалік збоку з абсолютно індиферентним виразом обличчя, як індійський факір, ніби людина непричетна зовсім ні до кого й ні до чого, глуха, німа й сліпа зовсім. Нудьга й апатія, написані на його щелепатому обличчі, були безмежні й ідеальні. Одначе розповідають, що при такому своєму вигляді він надзвичайно пильний і уважний і бачить навіть муху, як вона летить мимо його начальника.
Сазонов, у відміну від свого компаньйона, був досить жвавий, хоч теж кремезний, випасений і в рухах тяжкуватий. Але та тяжкуватість у рухах скорше від почуття власної "великості" й бажання бути імпозантним. Це людина років 38, присадкувата, широкоплеча, міцно склепана, чорноволоса, з підборіддям, виголеним до синяви, костюм добре допасований; при фотоапараті в жовтому чохлі через одне плече й з шкіряною цигарничкою на ремінці через друге плече. І з хлистиком у руці, як дореволюційний дворянський синок чи англійський денді. Такий претензійний суб'єкт! Такий совбарин з замашками на аристократа. Хоч з обличчя він дуже (надзвичайно!) подібний до Собакевича, як він намальований на ілюстраціях в академічному виданні "Мертвих душ" Гоголя.
— Ну-с (він говорив "ну-с", цей елегантний Собакевич), де твоя справа? Ану лиш показуй! І що з тобою?
Він говорить по-російськи, милуючись і розтягуючи слова так, ніби робить це демонстративно, на зло Павлові, що говорить по-українськи, теж милуючись і теж розтягуючи слова в розмові з ним, ніби зумисне. А ще Сазонов часто любить говорити "під Сталіна", розгвинчуючи слова на грузинський штиб, а чи так виходило через його конячу щелепу, коли її зводив гнів, презирство, напади пихи чи сарказму: "Г-гэта", "сваэво", "читто эта такоэ!" Цей сталінський колорит тяжкий для відтворення, й тому не будемо його скрізь наподоблювати.