Шукаючи виправдання сама в собі, раптом згадала, що вона ж Кольки давно й не бачила. Дивно! Але вона таки його давно не бачила!
Негайно йти й побачити! Розшукати його. І вирівняти це надщерблення у власній душі... На душі й на серці не мусить бути чорних плям, не мусить бути тяжкого відчуття гріха супроти інших, відчуття заподіяної кривди, так само як не мусить бути й почуття власного боягузтва, нездібности заглянути правді в очі. На душі мусить бути чисто й ясно, як у погожий весняний день...
Ата швидко вистрибує на кладку, розпускає й викручує волосся; схопила свої речі й подалася до хати. "Негайно прибратися й іти!"
По якомусь часі Ата вже маширувала до редакції "ЧЕРВОНОГО КОМУНАРА", прибрана в ясно-білу полотняну суконку, акуратно випрасувану і в білі полотняні туфельки, гладенько й скромно причесана, з великою білою трояндою, вткнутою хвостиком у книжку, затиснену під пахвою. Книжку Ата взяла, щоб щось мати в руках та й, може, десь вдасться вхопити з неї "пару листочків". Це цікава книжка — "ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ" Виноградова. В ній пишеться про французького письменника Стендаля, про його життьові пригоди, про його легендарних друзів — італійських карбонаріїв, про поета-повстанця Уго Фосколо, про боротьбу італійського народу... Аж дивно й неймовірно, що на тлі сірого стандарту сучасної продукції в літературі з'явилася така книга — книга про інший, нормальний світ, про інших, нормальних людей, про героїзм, про свободу... Це просто як бальон чистого свіжого повітря, ця книга. Ата маширувала сонячними тихими вулицями й завулками й думала про книгу та її героїв, про того Уго Фосколо... А скільки таких Уго Фосколо є в них? Є! Є їх немало і в їхніх сірих, трагічних буднях, в їхній дійсності! От хоч би й такий поет Стешенко... Або... глянути тільки навколо... Ата глянула навколо — через паркан переглядають головаті пишні соняшники та височать у городах коноплі-матірка, здоровенні, як гіллясті дерева, й розповсюджують терпкий приємний запах, — і більше нікого. Соняшники теж гіллясті, як дерева, — багатоголові, не соняшники, а цілі родини соняшникові на однім стовбурі; великі й зовсім маленькі відщепи, соняшники-діти, цвітуть буйно й весело, товплячись юрбою на родовім стовбурі. По цих "дітях" нишпорять великі чорні та брунатні джмелі й золоті бджілки. Думка покинула Уго Фосколо й усі "Три кольори часу" й побігла по інших кольорах іншого часу — по кольорах буйного, сонячного, обсипаного перлами роси літа, по кольорах божественної природи її міста, що стоїть отака велична. Який гарний світ!..
В редакції Кольки Трембача не було.
Взагалі в редакції ще нікого не було. Зайшла до контори — тут сидів сам бухгалтер Шийка. На запитання, де вона може бачити Трембача, понурий бухгалтер подивився на Ату довгим поглядом, не то здивовано, не то скептично, не то презирливо (от, мовляв, ті артистки, як за хлопцями устілки стелять!) і буркнув щось невиразне собі в вуса, ніби: "А я знаю?" Який злий чоловік. Мабуть, посварився з жінкою або з невісткою. А втім, це ж зовсім в дусі "кольорів" їхнього часу отака, ще з Біблії знана й для теперішнього часу приготована, відповідь: "Я не сторож братові моєму!" Одначе, подумавши пильніше над Шийчиним "А я знаю?", Ата засміялась: "Ні, це не Каїн! Це просто равлик. Равлик!"
— До побачення, равлик!
Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона сказала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:
— Вибачте... — і легенько вклонилася на прощання.
Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почервонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його затремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойності, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:
— Ах, простіть... Дитя... Простіть... Його нема. Там спитайте... Там... — і показав олівцем нагору. — Ах, вибачте... Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей "равлик". Аті стало його шкода:
— Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгублено, — я піду нагору... До побачення... — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасного "равлика".
Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз позамикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стрибаючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка... Він заступив їй дорогу зухвало, окинув поглядом з голови до п'ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельнула диким поглядом, сповненим раптовим вибухом дикої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід... Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору... А Ата зупинилася на вулиці, розгублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. Постояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху друкарському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кивком голови, й за хвилину він опинився біля неї.
— Добридень, Вітре!
— Добридень, Сонце!..
— Дотепно, але невірно.
— Хіба ні?
— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, "сонце" уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оскому... І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут "сонце"?
Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:
— Може, я й маю оскому... Це вічне у мене... — похнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.
— Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьогодні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово "сонце" в ваших устах прозвучало просто як тяжка образа. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той рядок з пісні — "Та й вітра питає..."
— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже... Наказуйте! І Вітер зробить!..