— Чого ти?
— Та так... Ти все говориш про пролетаріат, про робітників, а... А я от стою й думаю: якщо з вас двох (ти й Чубенко) хтось куркуль, то, мабуть, ти, їй-бо! Ти ж з куркульського кодла... Га?
— Ні!
— Як же ж ні! Таж твій батько таки був куркулем, ба не тільки куркулем, а навіть лихварем, глитаєм... Ха-ха-ха!
— Ти забуваєшся, Сазонов! — вигукнув Страменко гнівно і... і в той же час підхлібно; якось воно так виходить, що ці дві суперечності зійшлися в цій людині й тримаються купи. — Ти забуваєшся! Ти ж знаєш, що я зрікся свого батька, засудив його...
— От іменно... Знаю... Але відколи світ світом, відомо, що яблуко від яблуні... Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Але хватка в тебе, брат, глитайська, куркульська хваточка... мертва... вовча... Як ти того Чубенка! Зразу за горло! Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Бідний Чубенко... Так ти кажеш, що його розмова — це вигадка? Страменко без слів підійшов до дверей, відхилив їх і гукнув у порожній театр:
— Харитон!!. — і вернувся до Сазонова. — Ось зараз прийде жива хроніка цього театру й навіть самого цього будинку від дня його сотворення.
По якомусь часі на балкон просунувся Харитон, забілівши при спалаху блискавиць в своїй полотняній сорочці й підштаниках.
— Хто мене кликав? — пробубонів Харитон сердито, незадоволено.
— Я... Сідай... Скажи, Харитоне, ось товаришу Сазонову... Ти ж знаєш, хто такий товариш Сазонов? (Спеціальний натиск). Так от скажи йому, чи було колись тут, в цьому театрі, ось таке (і стисло переповів Чубенкову байку).
Харитон прослухав байку. Помовчав. Чути, як посміхнувся, чмихнувши. Пошкріб п'ятірнею потилицю ніби спросоння, а насправді затягуючи час і маскуючи розгубленість. І нарешті зашкандибав:
— Воно, конєшно... І обратно ж — хтозна... Буває всякого. Але такого щоб, так не пам'ятаю. Ні, не пам'ятаю. Не було, значить. Мабуть, не було. Хтось вигадує.
— От бачиш! — Страменко до Сазонова, а тоді знову до сторожа й завгоспа театру:
— А скажи, Харитоне, про що говорять там у вас у театрі?
Харитон знову пошкріб потилицю.
— Та говорять... Ви ж чули сьогодні.
— Ні, так, поза сценою?.. Анекдоти там які чи так, скажемо, які куркульські теревені?..
— Та говорять все, що в голову збреде,— значить і нащот дівчат которі, а которі так нащот і молодиць... І про горілку обратно ж... Про все...
— Е-е-е... Теє... Там у вас дійсно є й дівчата, і нєкоторі є язикаті з них... Вони говорять?..
— Та говорять... Раз є язик, то чого ж. Обратно ж про все: про хлопців, а которі й про любов...
Сазонов знову зареготався. Весело. А тоді поляпав старенького Харитона по плечі:
— Іди, діду, спати. Вибачай.
— Спасибі. Прощавайте.
— Спи собі...
"Дід" пішов, а Сазонов все сміявся. Нарешті:
— І скажи, яка ошибка! Тобі б бути начальником НКВД, а мені редактором твого "Комунара". Ха-ха-ха! Чистий Пінкертон, чистий тобі слідчий!.. І так прямо на балконі! Ха-ха-ха!
Страменко скипів, розгнівався — не в жарт.
— Ти, здається, хопив через край!.. Ти ігноруєш!.. Забузаєшся, товариш начальник!.. Забуваєш обов'язки... Притупив бдітєльность, не туди дивишся... Я тобі про Чубенка, куркульського прихвостня, а ти все на мене... Добре... Тоді ми поговоримо на бюро Обкому...
— Добре. Давай і поговоримо. В бюро.
— Це... це... це нахабство... Це... — Страменко остаточно рознервувався, шарпнувся, сплюнув і пішов геть.
А як уже Страменко діходив до дверей, Сазонов промовив мляво, спокійно:
— А вернись! (Редактор вернувся). Сідай! (Редактор сів). Сазонов тихо, мляво: — А тепер от що — ти питав Харитона про різні там настрої... Це все добре, але стрільба по горобцях. Та ще й на балконі. А я от хочу тебе спитати, і про речі серйозніші. Тільки не тут. Ми зараз підемо он туди через дорогу, до твоєї редакції, до твого кабінету (бо до бюра Обкому далекувато), й ти мені розповіси, як воно там "угорі"... Ну, в Обкомі, і в Рогача теж, і в Педінституті в осередку... І на ливарні — серед наших панів та в осередку, і так... В тебе там багато "кореспондентів" скрізь...
— Так-так. Авжеж, багато... Ну, чудесно. От добре, що ти той... — залебедів Страменко, — ну, ясно ж!.. Будь ласка... Знаєш, той Рогач ще й досі плутає УКП з
КП(б)У. Я йому не довіряю... А Кайдан — так це ж зінов'євська шкура. Знаєш, він...
— Добре, добре, — перебив Сазонов з явним глумом. — От бачиш, як гарно. Але стривай, стривай! Не тут, не тут! Виключ пока свій гучномовець, і пішли до тебе. Зайдешнер!..
Зайдешнер з темряви кахикнув у кулак, реєструючи свою присутність. Потім почвалав до дверей і відкрив їх, освітивши їх зеленим електричним ліхтариком.
В ті двері вони й вийшли.
Ліхтарик погас.
* * *
Погноблена й розбита морально Ата вийшла з театру в темряву, розпанахувану мовчазним блискотінням. На вулиці стала нерішуче, — яка темрява! їй було страшно. Страшно йти самій в таку чорну ніч, в те грізне й загадкове миготіння.
Хтось зупинився біля неї. При спалахові упізнала — Петро Сміян. Інстинктово схопилася за рукав:
— Мені страшно. Проведіть мене... Пауза.
— Давайте руку... — промовив спокійний, ледь-ледь насмішкуватий голос.
Подала руку. Але враз і вихопила її, — його рука була шорстка, тверда й гаряча і ніби тремтлива... Вихопила свою руку й вони пішли так, торкаючись ліктем ліктя, щоб не розгубитися.
Мовчали. Аті було солодко, було страшно, було хвилююче.
— Вам страшно? — запитала вона супутника, аби щось запитати, аби якось розполохати власну розгубленість.
— Аякже, — відповів той самий ледь насмішкуватий голос. Ніби холодної води трохи линув на голову.
Це стільки й розмови було. Йшли мовчки. Думали кожен про своє. Ата напружено чекала, — ану ж він щось скаже; чекала кожну мить... Але супутник її мовчав. Тоді зринула стара гіркота й додалася нова. Взагалі дурне все, все! Недавнє почуття страшної порожнечі, гіркого розчарування, катастрофи зринуло з ще більшою силою. Йшла й думала, все про те ж, все про те ж. Почуття, що зродилося на сьогоднішній генеральній пробі, стероризувало їй душу, затопило її, знекровило, обеззброїло. Почуття аварії. Надворі тепло, задушливо, а їй наче холодно, їй холодно від тих поглядів. Ще й досі відчуває їх на собі... Там був і Павло; сидів сам у переднім ряду порожніх стільців; зразу дивився просто, а потім опустив очі в підлогу... Все те було не перегляд п'єси, а якийсь трибунал, що, як маячіння у сні, заморожував кров, мав судити її (і всіх їх!) на страту. Конче на страту...