— От і добре. Так які ж думки народжуються в вашій прекрасній голові під моїм впливом?
— О, професоре! Коли б ви знали, то, може б, ви ліпше не задавали цих запитань і не вигонили мене на рівнину одвертості...
— Ні, будь ласка, чого ж. Говоріть.
— Гаразд... — Ата примружилась, подивилась хвильку пильно професорові в окуляри смішливим, одвертим поглядом і рішуче стріпнула головою. — Гаразд. Ви колись багато говорили в тісному колі молоді, цебто серед кількох наївних і щиросердних дівчат, про поезію, про красу мистецтва, про шляхетне ваше походження, про те, що ви жрець краси, жрець Божеського начала в людині... Це правда?
— Можливо...
— Ні, ви це говорили?
— Ну, говорив.
— Добре. Тоді скажіть мені, чи правда, що ви написали таку вдалу статтю проти одного лірика, проти поета Стешенка, що його знищено, як здемаскованого вами контрреволюціонера, шовініста, а його мати збожеволіла... Це правда?
Професор шарпнувся, зразу затремтів, розгубився, а потім оговтався, і в його очах блиснули зловісні вогники; він якось не проговорив, а скорше прохрипів, ніби прогарчав, зухвало, злісно, з підкресленим глумом і зневагою:
— Ну... припустім... проти ворога все...
— А-а-а-а! — своєю чергою розгубилася Ата від несподіваного цинізму зухвалого зізнання. Розгубилася. Не знала, що й сказати. Нарешті видихула з самої глибини серця:
— Поздоровляю вас, професоре!.. Ви геніальні!..
Професор скорчив презирливу гримасу, прикусив губу, мовчав. Так мовчки сидів якийсь час. А тоді процідив спокійно — зовсім спокійно! — і насмішкувато:
— Дитино! Ви ніколи не лізьте не в своє діло...
— Дякую. Маєте рацію. Адже мовиться не про мою матір і не про мене, чи так я мушу вас розуміти?
— Може, й так... У кожному разі ви ще занадто зелена. Ви немовля. Раджу вам бути обачною — за такі речі, як ви недавно говорили, в наш час по голівці не гладять.
— Ви мене лякаєте, професоре?
— Ні... Але не треба забуватись...
— Ви для цього прийшли до цієї хати, професоре?
— Ні, я не для цього прийшов. Я прийшов... по книжку...
— Ага. Ви прийшли по книжку — по книжку прекрасних сонетів, де співається про любов, про героїзм, про шляхетність, вірність, дружбу, нарешті, про великих, гарних, прекрасних людей... Боже! Як же це все звести докупи?! Як же звести докупи те, що в улюбленій вашій книжці, і те, що в житті? І як ви дерзнули, отакий от, розігрувати для мене королевича, жреця краси, чаклуна?..
Професор довго мовчить. Дуже довго. Сидить пригнічений, схиливши голову. Нарешті зітхає й говорить повільно й досить саркастично, й цілком щиро:
— Ах дитя моє!.. Та суть-то в тім і є, що життя ніколи не збігається з літературою, зі справжнім мистецтвом. Суть-то в тім і є, що справжнє мистецтво далеке, як небо від землі, від буденного брудного життя (а життя все буденне й брудне, все!). Шляхетність, героїзм, велич — це все атрибути мистецтва. В житті цього немає. Життя вимагає від людини підлості, й вона ту підлість мусить робити. Мусить! Бо інакше загине. І нічого тут не вдієш. Ми всі приречені на підлоту. І те, про що ви говорили... Ну, що ж, я не винен у тім, а винна дійсність, винна епоха, хижа, люта... І так вона вимагала... При чому ж я?! Ми всі слабкі істоти й не в силі боротися проти зла... Так, так. Я не герой, бо героїв узагалі немає, вони тільки в літературі... Над нами тяжить прокляття, і ми покутуємо... Е, в житті людина слабка, безпомічна. Вона може тільки страждати і... і любити... Ата аж скинулась:
— І любити?! — перепитала пошепки, дивлячись на професора широким, спантеличеним поглядом.
— Так, і любити... — прошепотів професор досить недвозначно.
"Ах! Який цинізм!"
— Стоп, професоре! — аж заламала Ата руки зі щирим одчаєм. — Після ваших слів я хочу повіситись!.. І повісилася б... якби... якби в ваших словах була правда, хоч крихітка правди. Коли вас слухаєш, то життя стає чорне як сажа, людина теж чорна й брудна, паскудна, гірша худоби, історія людської цивілізації і культури видається помилкою, це омана, брудне непорозуміння, а Ваші розмови про мистецтво, про красу, шляхетність — видаються безмежним цинізмом, шарлатанством. А слова про любов... О, Боже мій! Ха-ха-ха!.. — і раптом замерехтіла очима на професора й зашептала гаряче, з великою внутрішньою експресією: — Але я не повішусь, професоре! З однієї простої причини — ви брехун! Життя вас спростовує, професоре! Ви кажете, героїв немає, а тим часом це неправда! Той юнак Стешенко порівняно з вами таки був Герой! Він був Герой! Хіба ні? І він мав героїчну молодість... І молодість завжди героїчна. Наша молодість! А ви... ви "бившій арістократ", уламок мертвого. І тому... і тому ви все перепінили б...
Професор підвів голову, що під час Атиної тиради була опущена, подивився на Ату довгим поглядом і... зімкнув щелепи, аж наче вони клацнули, очі йому блиснули недобрим вогником. Ата поперхнулася на дерзкім слові й замовкла. По хвилі професор мовчки протягнув руку. Ата зрозуміла, вона підвелася, покопалася серед книжок на етажерці и подала професорові томик сонетів Д'Ередія. Професор узяв, і видно було, що хотів зразу книгу перелистати, щоб щось перевірити, але стримався. Замість того глянув на Ату й спитав мляво:
— Так ви й не читали?
— Ні.
— Гм... І навіть не листали?
— Ні.
— Гм... А ви ж казали колись, що Ередія вам подобається...
— Подобався. А тепер уже ні. Подобається більше "Декамерон" (злісна іронія крізь фарбу сорому, що залила обличчя).
Професор ніби не почув. А може, й справді не почув, листав задумливо книжку. По довгій павзі листаючи книжку, знічев'я запитав:
— Чи не можете ви мені сказати, коли вже буде нарешті ваша прем'єра "МАРУСІ БОГУСЛАВКИ"?
— Не можу. Бо не знаю. А що, хіба, може, через мене збираєтесь погромити увесь наш театр у столичних газетах? О, ви можете!
— Ви не тільки нечемна, ви ще й занадто гостра на язик... Сучасна молодь... Але... Подивимось...
— Погрожуєте?
— Що ви!.. Так ви, кажете, й не читали цих... е-е... прекрасних сонетів?
В цей час з книги випала суха торішня волошка. Ата посміхнулася самими кутиками уст:
— Ні, не читала. І навіть не бачила цієї прекрасної волошки.