Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:
— Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не їжджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.
— Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, — каже Наум i просить: — Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
— Вiд сього зразу почервонiєш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?
— Та що се ви на нас з пенею? — сказав Наум. — Тут-таки що мудре само по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров'я сiм мiхiв, так ми у неї купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
— Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расеї не пивали сiєї.
Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.
Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату, сюю пiсеньку:
Та ти, душечка, наша Мар'єчка!
Обмiтайте двори,
Застилайте столи,
Кладiть ложечки,
Срiбнi блюдечки,
Золотi мисочки:
От iдуть дружечки!
От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
— Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!
Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще її люб'язного: землi пiд собою не чує, порається хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до печi, i страву сама носить, i порядок дає. Кинулась зараз до дружечок i каже:
— Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. — Та й усадила їх по чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: — Сiдайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати — їсти), а ти, старосто, їм батуй* (*Батувати — рiзати).
Так дiвчатам вже не до їжi: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого їсти, так бiга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається", — а друге й те, що треба своє дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:
Ой чому, чому
У сiм новiм дому
Так рано засвiчено?
Мар'єчка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
— Порадь мене,
Мiй батеньку,
Кого в дружечки брати?
— Бери, доненько,
Собi рiвненьку,
Щоб не було гнiвненько.
Садови, доненько,
I вище, i нижче,
А свою родиноньку ближче.
Як же побачили, що стара Настя вiд такої жалiбної пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:
Де ж був селезень,
Де ж була утiнка?
Селезень на ставку,
Утiнка на плавку.
А тепер же вони
На однiм плавку,
Та їдять же вони
Дрiбную ряску,
Ой п'ють же вони
Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар'єчка?
Василько у батенька,
Мар'єчка у свого.
А тепер же вони
Ув однiй свiтлоньцi.
Ой п'ють же вони
Зелене вино,
Та їдять же вони
Дрiбнiї калачi,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар'єчка та потопала,
К собi батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар'єчка та потопала,
К собi матiнку бажала.
А матiнка та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Потопай, моє сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар'єчка та потопала,
К собi Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
Є човничок i веселечко:
"Не потопай, моє сердечко!"
Далi дiвчата, бачачи, що просватані собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й заспiвали:
Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусi не цiлував;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцiлував.
Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:
Та ти, душечко, наша Мар'ечко!
Ламлiте роженьку,
Стелiть дороженьку,
Щоб м'яко ступати,
Надвiр танцювати,
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матiр'ю, знай, людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.
Не дай боже чоловiковi печалi або якої напастi, то урем'я iде — не йде, мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчуєшся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе. Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя.
Тiки-притiки, аж ось i проводи! У сеє урем'я хазаїн його висила хуру, i Василевi з нею треба виступати.
— Ох нам лишегiько, — скрiзь сльози кажуть обоє. — Ми ж i не наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогоднi тiльки зiйшлися.
— Не плач, Василечку, — каже йому Маруся. — Ти у дорозi й незчуєшся, як i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися...
— Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. — Нехай я на чужiй сторонi один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зiрочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то менi одраднiш буде, неначе я дивлюся на твої очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не плач!