Мартін скидався на еолову арфу: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, що торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто почував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради Неї. І ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій.
Рут, глянувши через плече на Мартіна, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлистими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видива. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились; але вони видавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не було слів, які могли б передати її почуття. Рут тільки на мить побачила це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялася з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна і томик Браунінга, якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і Рут мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув'язненої душі, ні неотесаного юнака, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик — він потискував їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і казав затинаючись:
— Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього, — він розгублено глянув навколо.— До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і... подобається мені.
— Сподіваюсь, ви ще до нас прийдете, — сказала дівчина, коли він прощався з її братами.
Мартін насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов.
— Ну, що скажеш? — запитав її Артур.
— Дуже цікавий... І для нас — немов струмінь озону,— відповіла дівчина.— Скільки йому років?
— Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.
"Виходить, я на цілих три роки старша од нього",— подумала Рут, цілуючи братів на прощання.
РОЗДІЛ III
Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щіпку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.
— Чудасія! — голосно вимовив він з благоговійним подивом. — Чудасія! — повторив і ще раз прошепотів:— Чудасія!
Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але
Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав. У мрійному екстазі відновлював у пам'яті щойно пережите.
Нарешті йому трапилася така жінка, про яку, щоправда, рідко думав, не звикши взагалі думати про жінок, хоч десь у глибині душі сподівався її зустріти. Він сидів поряд неї за столом, тиснув їй руку, дивився в очі й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самі очі й тіло, що надавали їй вираз і форму. Він не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо взагалі на жінок він дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він не припускав, що воно теж немічне й тлінне. Тіло Рут було інакше, щось більше, ніж оселя душі. Воно було випроміненням її духу, чистим і прекрасним втіленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій і протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи доти не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів та з їхнього твердження про безсмертя душі. Він був певен, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі — вічна тьма. Але в очах Рут він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, яких він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона — викликала! Вона прошепотіла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде й серйозне, ніжне й ласкаве, воно усміхалося жалісливо й лагідно, як можуть усміхатися тільки духи, осяяне такою чистотою, якої він навіть уявити собі не міг. Її чистота вразила його і приголомшила. Він знав, що існує добро і зло, але про чистоту, як щось реальне в житті, не мав і гадки. А тепер у ній він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя.
І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання — здобути й собі вічне життя. Він знав, що не гідний навіть воду носити для неї. Те, що він побачив її і розмовляв з нею цілий вечір, було чистим дивом, фантастичною примхою долі. Це сталося випадково, не за якісь там його заслуги. Він не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релігійний настрій. Мартін став лагідним і смиренним, готовим до самозречення і самоприниження. У такому стані грішники йдуть на сповідь.
Він теж почував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що він зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім не така, як дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні висоти, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою і розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг собі ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, які підносили його над вершинами життя. Він похитувався, мов п'яний, і бурмотів:
— Чудасія! Чудасія!
Полісмен на розі підозріливо глянув на нього і по ході пізнав у ньому матроса.