Мартін Іден

Страница 69 из 112

Джек Лондон

Коли зник останній привид і він подумав, що вже лишився сам, з'явилася ще одна запізнена постать, несподівана й некликана. Мартін приглянувся й упізнав молодого забіяку, що йшов перевальцем, у крислатому капелюсі й двобортній куртці, — Мартіна Ідена давніх літ.

— І ти, друже, був не кращий од них, — посміхнувся Мартін. — Твоя мораль і твої знання були такі ж, як і в них. Ти ні про що не задумувався і нічого не робив сам собою. Твої погляди, як і одяг, були гуртовим виробом. Ти робив те, що схвалювало середовище. Ти був ватагом зграї шибеників, бо вони тебе вибрали. Ти бився й вів перед між них не тому, що це було тобі до душі, — сам знаєш, що ти цим погорджував, — а тому, що твої товариші заохочувально поплескували тебе по плечі. Ти побив Масну Пику, бо не хотів уступитися, а уступитися не хотів, бо був просто тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності — це звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ех, ти, щеня! Ти навіть дівчат одбивав у своїх товаришів не тому, що вони тобі подобались, а тому, що в крові тих, хто був круг тебе, хто впливав на твою моральність, глибоко засіли інстинкти диких жеребців. Відтоді збігли роки, і що ж ти тепер про все це скажеш?

Немов у відповідь, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з'явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за освітленим лампою столом, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це "Основи естетики". Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.

РОЗДІЛ XXX

Чудового осіннього дня, о тій самій порі бабиного літа, що рік тому була свідком їхніх признань, Мартін прочитав Рут свої "Любовні сонети". Як звичайно, вони виїхали на велосипедах за місто й вибралися на свій улюблений пагорок. Раз по раз Рут перебивала Мартіна вигуками захоплення, і тепер, поклавши на землю останній аркуш рукопису, він чекав її присуду.

Вона довго мовчала. Нарешті заговорила, але якось нерішуче, мовби не зважуючись висловити неприємну для нього думку.

— Ці сонети гарні, дуже гарні, але ж ти не можеш їх продати, правда? Ти мене розумієш, — сказала вона майже благально. — Твоє писання непрактичне. Щось перешкоджає тобі заробляти ним на життя — може, умови літературного ринку. Тільки зрозумій мене правильно, любий. Мені дуже приємно, і я пишаюсь, — не знаю, як би то сказати, — що ти присвятив мені ці поезії, інакше я не була б справжня жінка. Але змоги нам одружитися вони ж не дають. Чи не так? Не подумай, що я користолюбна. Мене непокоїть тільки наша любов, наше майбутнє. Уже цілий рік минув, як ми розкрили одне одному свої почуття, а день нашого весілля зовсім не наблизився. Не звинувачуй мене в нескромності, що я кажу про весілля, але ж тут поставлено на карту моє серце, усе моє життя. Раз тобі вже так хочеться писати, знайди собі роботу в якійсь газеті. Чому б тобі не стати репортером?.. Хоч на деякий час?

— Це зіпсувало б мені стиль, — глухо промовив Мартін, — Ти не уявляєш собі, скільки я працював над стилем.

— А твої газетні оповідання? — заперечила вона. — Ти називав це чорною роботою і написав їх чимало. Хіба вони не псували тобі стиль?

— Ні, то зовсім інша річ. Газетні оповідання я міг писати стомлений, після цілого дня роботи над стилем. А репортер у цій чорній роботі з ранку до вечора, і так усе життя. І життя — то не життя, а якийсь вихор; то тільки дана мить, без минулого й майбутнього, без ніякої думки про стиль, крім репортерського стилю, а це ж зовсім не література. Стати репортером тепер, коли мій стиль саме набирає форми, кристалізується. —це було б літературним самогубством. Для мене й так кожне газетне оповідання, кожне слово в ньому було насильством над самим собою, над своєю гідністю, над моєю пошаною до краси. Я робив це з огидою і почував себе злочинцем. І потай навіть був радий, коли в мене перестали купувати ці оповідання, дарма що довелося заставляти речі. Зате скільки радості дали мені мої "Любовні сонети"! Радість творчості — найвища на землі! Вона винагороджує за все.

Мартін не знав, що радість творчості не будила ніякого почуття у Рут. Вона вживала ці слова, від неї він уперше їх і почув, вона читала про радість творчості, слухала про неї лекції в університеті, здобуваючи собі звання бакалавра мистецтв; але в ній самій не було нічого оригінального, нічого творчого, і вся її освіченість зводилась до переспіву чужих пісень.

— А може, той редактор, що виправив твої "Пісні моря", і мав слушність? — спитала Рут. — Не забувай, що кожен редактор повинен мати певну кваліфікацію, щоб бути редактором.

— Це в тобі та сама пошана до загальновизнаного, — заперечив Мартін і спалахнув, згадавши про своїх ворогів — редакторів. — Те, що існує, не тільки правильне, але й найкраще з усього можливого. Існування чогось — це вже достатній доказ, що воно й повинно існувати, а до того ж пересічні люди сліпо вірять, що воно повинно існувати не тільки за даних обставин, а й за всяких інших. Звісно, їхня віра в таку нісенітницю тільки через неуцтво, через той самовбивчий розумовий процес, що його описав Вейнінгер. Такі бездумні створіння гадають, що здатні мислити, керувати життям тих небагатьох, котрі насправді мислять.

Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до свідомості Рут.

— Я не знаю, хто такий Вейнінгер, — зауважила вона, — і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки кажу, що коли редактор...

— А я тобі відповім, що всі редактори". принаймні дев'яносто дев'ять відсотків, — це просто невдахи. — передній" її Мартін. — Вони провалились як письменники. Не думай, що радість творчості їх менше вабить, аніж сидіти за редакційним столом і по-рабському залежати від успіху журналу. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. Отож і маємо тут клятий парадокс. Усі шляхи до літературного успіху охороняють сторожові пси — літературні невдахи. Більшість редакторів, їхніх заступників, помічників, та видавців силкувалися стати письменниками і провалились. І ці найбездарніші істоти вирішують, що варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й іскри божої, є судді оригінальності та генія. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли й не намагалися стати поетами чи прозаїками, — намагались і не змогли. Від рецензій мене нудить, як від риб'ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів і так званих критиків. Бувають, звісно, великі критики, але так рідко, як і комети. Коли мені не пощастить стати письменником, я так само стану редактором. Це принаймні вже певний шматок хліба, та ще з маслом і медом!