На подив Рут, Мартіна не було одразу стерто на порох. Відповідь професора, яка так вразила її, дівчина пояснила його поблажливістю до молодості співбесідника. Професор Колдуелл хвилину сидів мовчки, перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.
— Знаєте, —промовив він нарешті, — мені вже раз довелося почути такий самий закид від однієї видатної людини, вченого-еволюціоніста Жозефа Леконта. Він помер, і я гадав, що мене вже ніхто не стане викривати. Але от з'явились ви і закидаєте мені те саме. Серйозно кажучи, я мушу визнати, що ваше зауваження певною мірою, навіть великою мірою, слушне. Моя освіта занадто класична й перестаріла, коли говорити про загальніші ділянки знань, а тут ще й деяке вроджене недбальство — все це не дає мені змоги надолужити прогаяне свого часу. Чи повірите ви, що я ніколи не був ні у фізичній, ані в хімічній лабораторії? А це так. Леконт мав рацію, і ви, містере Ідене, теж принаймні почасти маєте.
Знайшовши якийсь привід, Рут гукнула Мартіна і, одвівши його, прошепотіла:
— Що це ти захопив у полон професора Колдуелла? Може, з ним ще хтось хоче поговорити?
— Вибач, — винувато мовив Мартін. — Але я розворушив його, і виявилось, що він дуже цікава людина, тож я й забув про все інше. Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з таким освіченим і розумним чоловіком. Скажу тобі й ще дещо. Я раніш думав, що всі, хто кінчив університет або посідає високе становище, такі самі освічені й розумні, як він.
— Він виняток, — визнала Рут.
— Я теж так гадаю. То з ким же порадиш мені ще порозмовляти? Ага, познайом мене з отим касиром.
Мартін бесідував з ним хвилин п'ятнадцять, і Рут була дуже задоволена поводженням свого коханого. Ані разу в нього не зблисли очі і не спалахнули щоки, а спокійний тон розмови навіть здивував її. Зате в Мартіна пошана до всіх банківських касирів впала на сто відсотків, і ще того вечора він дійшов переконання, що банківський касир і базікало — це синоніми. Армійський офіцер справив на нього враження добродушного, простого й здорового юнака, задоволеного своїм становищем, яке дала йому щаслива доля й походження. Довідавшись, що той два роки вчився в університеті, Мартін ніяк не міг зрозуміти, куди ж поділися його знання. Проте й офіцер Мартінові сподобався більше, аніж Чарлз Хепгуд.
— Мене дратує не так саме базікання, — казав він Рут згодом, — як отой пишномовний, самовдоволений і поблажливий тон розмови, і просто шкода часу. Я міг би викласти йому всю історію реформації за той час, що він розповідав мені про злиття об'єднаної робітничої партії з демократичною! Він зважує кожне своє слово, як професійний гравець у покер кожну карту.
— Шкода, що він тобі не сподобався, — відказала Рут. —Він улюбленець містера Бетлера. Містер. Бетлер вважає, що це чесна й певна людина, і прирівнює його до скелі, на якій можна збудувати найбільший банк.
— Охоче вірю, дарма що мало бачив його і ще менше слухав. Але тепер я втратив колишню повагу до банків. Рут, люба, ти не гніваєшся на мене за одвертість?
— Ні, ні, навпаки, це дуже цікаво.
— Ну, звісно! — щиро вихопилось у Мартіна. — Адже я варвар, що вперше спіткався з цивілізацією. А для людини цивілізованої мої перші враження мусять здаватися дуже чудними.
— А якої ти думки про моїх кузин? — спитала Рут.
— З усіх жінок вони мені сподобалися найбільше. Життєрадісні й без особливих претензій.
— А інші жінки тобі теж сподобалися? Він похитав головою.
— Філантропка — це просто папуга, що вміє побазікати на соціологічні теми. Їй-бо, коли б її просвітити наскрізь, то в ній не знайшлося б жодної оригінальної думки. Портретистка нестерпно нудна. Саме пара для касира! А вже музика! Хай і справді в неї дуже спритні пальці, досконала техніка й виразна гра, але в музиці вона нічого не тямить.
— Вона ж чудово грає, — запротестувала Рут.
— Так, зовнішнє в музиці вона опанувала, але внутрішня суть музики їй незрозуміла. Коли я спитав її, як вона ставиться до музики, — ти ж знаєш, мене завжди цікавлять такі речі, — вона нічого не змогла відповісти; сказала тільки, що боготворить музику, що музика найвище мистецтво, що воно для неї дорожче за життя.
— Ти всіх їх змушував говорити на професійні теми, _ докірливо мовила Рут.
— Признаюся, винний. Але якщо вони й тут не сказали нічого путнього, то уяви собі, як би довелося терпіти, розмовляючи з ними про щось інше. Я думав, що тут, де люди тішаться всіма перевагами культури... — Мартін змовк на хвилину, і перед ним пролинула тінь його ранньої молодості — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці. —Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, бачу, що більшість їх порожні, як нулі. Тільки професор Колдуелл не такий. То таки справжня людина. Рут просяяла.
— Розкажи мені про нього, — попросила. — Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне, — це я й сама добре знаю, — а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.
— Ой, як би не зморозити чого! — жартівливо вигукнув Мартін. — Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?
— Я два роки слухала його лекції, і тим-то мені цікаво, яке враження він справив на тебе.
— Тобто що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім в ньому є якась наче пляма... Ні, ні! — поспішив він додати. — Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку? Спробую інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй блиснуло крізь листя марево. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і тепер страждає, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, яку міг одержати за свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.