Дора не витримала:
— Ви, я бачу, збираєтеся простирчати на кораблі цілий рік і махнути на Сатурн.
— А чом би й ні? — знизав плечима Лонг.— Запросто. Хіба ви не знаєте: що можемо ми, того не можуть земляни. Вони живуть у природному світі, мають відкрите небо, свіжий харч, повітря і води досхочу. Тому, опинившись на кораблі; вони дуже гостро відчувають зміну. Через те шість місяців у космосі — їхня межа. У нас, марсіан, знов-таки, інакше. Все своє життя ми проводимо на кораблі. Бо ж Марс не що інше, як корабель-велетень завдовжки в чотири з половиною тисячі миль з крихітним приміщенням на п'ятдесят тисяч чоловік. Ми ж тут узаперті, немов на кораблі: дихаємо завезеним повітрям, п'ємо завезену воду, яку тільки те й робимо, що очищуємо; їмо те, що їдять на кораблі. Як бачите, тут у нас усе знайоме й звичне, тому, в разі потреби, ми здатні пробути в космосі навіть понад рік.
— Дік теж? — поцікавилася Дора.
— Будь-хто з нас.
— Е, ні! Тільки не він. То хіба що ви, Лонге, чи той злодюжка Маріо, що зазіхає на чужі контейнери, можете, на превелику собі втіху, швендяти бозна-де цілий рік. Ви неодружені — а в Діка сім'я. У нього жінка, син, і з нього досить. Він собі й на Марсі щось знайде. До речі, мої любі, а що як на Сатурні ви не знайдете води? Як ви тоді зумієте повернутись? Навіть, коли води ще вам вистачить, то продукти вже точно вийдуть. Попридумують же...
— Ви неправі,— сухо мовив Лонг.— А тепер послухайте. Я все добре обміркував і навіть мав розмову з комісаром Сенковим. Він допоможе. Але нам потрібні кораблі і люди. Де їх узяти? Я ще новачок, мене ніхто й слухати не стане. А ви — ветерани, вас знають і з вами рахуються. Самі ви можете й не летіти, але якби ви підтримали мене і знайшли добровольців...
— Передусім,— сердито буркнув Ріос,— треба багато чого з'ясувати. Ну, гаразд, дістанемося ми до Сатурна. А де ж там та вода!
О, в цьому й уся принада. Саме через те нам потрібен Сатурн. Хода там прямо в космосі літає і чекає, щоб її забрали.
5
Коли Геміш Сенков прибув на Марс, корінних жителів тут іще не було. А тепер число марсіан третього покоління, чиї діди народилися на Марсі, сягнуло за двісті. Коли він, ще хлопчаком, прилетів на Марс, тут була лише купка розкиданих космольотів, з'єднаних між собою підземними тунелями. Рік за роком спостерігав він, як розростаються будівлі, зариваючись углиб і витикаючи тупі носи в розріджену, непридатну для дихання атмосферу. На його очах з'являлись велетенські сховища, які поглинали цілі космольоти з усім їхнім вантажем. На його очах з нічого виростали шахти, лишаючи на Марсовій корі здоровенні виїмки. А тим часом населення Марса виросло з п'ятдесяти до п'ятдесяти тисяч.
Від усіх численних спогадів, навіяних цим землянином, він почував себе зовсім старим. Гість воскресив у лого пам'яті мозаїку давно призабутих картин теплого і затишного світу, благодатного і ніжного, немов материнське лоно.
Здавалось, ніби землянин щойно відірвався від того лона. Не дуже високий і не дуже худий, швидше — в тілі. Темне, ледь хвилясте волосся, чепурні вусики, чисто вимита шкіра. Вбраний у стильний одяг з пластику, свіжий і акуратний.
Убрання Сенкова було марсіанського виробництва, добротне й охайне, але геть старомодне. Він мав порізане зморшками суворе обличчя і сиве, аж біле, волосся, а коли говорив, борлак йому злегка посіпувався.
Землянина звали Майрон Дигбі. Він був член Генеральної Асамблеї Землі. Сенков був комісар Марса.
— Для нас це відчутний удар,— мовив Сенков.
— Як і для більшості з нас, комісаре.
— Гм, щось я не зовсім розумію. Я, звісно, не прагну вдавати, ніби розуміюсь на земних справах тільки через те, що народився там. На Марсі жити тяжко, і ви мусите це зрозуміти. Значний простір на кораблі займає вода, харчі й сировина, що забезпечує нам фізичне існування. Для книжок і нових кінофільмів місця практично не лишається. Навіть відеопрограми до нас не доходять, хіба що в період Місячного протистояння. Але й тоді мало хто має час їх дивитись. Ми щотижня отримуємо звіт від агентства "Міжпланетна преса", хоч у мене, як правило, немає часу уважно його проглянути. Називайте нас провінціалами — хай так,— однак за подібних обставин ми лише безпорадно перезираємося.
— Ви хочете сказати,— обачно почав Дигбі,— що на Марсі ніхто не чув про кампанію Хільдера по боротьбі з марнотратством?
— Ну, не зовсім так... Є тут один молодий утильник, син мого покійного друга — у космосі загинув.— Сенков пошкріб за вухом, добираючи слова.— Так от, цей хлопчина захопився дослідженням історії Землі та її проблемами і щоразу, виходячи в рейс, ловив відеопередачі, тож і почув того Хільдера, наскільки я зрозумів, його першу промову. Хлопчина прийшов до мене й усе розповів. І хоч я його всерйоз не сприйняв, проте якийсь час таки стежив за фільмами "Міжпланетної Преси", але про Хільдера вже майже не згадувалось, за винятком поодиноких випадків, що виставляли його якимось диваком.
— Так, комісаре, усе це спершу дійсно скидалося на жарт.
Сенков простяг у бік столу свої довжелезні ноги і заклав одна на одну.
— Та воно й тепер більше на жарт схоже,—мовив він.— Чим він мотивує? Ну, використовуємо ми воду. А цифри? Він не поцікавився ними? Ось вони, всі у мене — попросив, щоб приготували перед вашою комісією. Земля, як бачимо, має чотириста мільйонів кубічних миль води в океанах. А кожна кубічна миля важить чотири з половиною мільярди тонн. Це немало. Дещо з цієї маси ми таки втрачаємо в космічних польотах. Однак більша частина води викидається в межах земного гравітаційного поля, тобто вона практично повертається назад в океани. Хільдер цього не враховує, заявляючи, що на кожен політ витрачається мільйон тонн води. Явна брехня! І до ста тисяч не дотягне.
Тепер, припустімо, щороку нам випадає здійснювати п'ятдесят тисяч польотів, чого, звісно, не буває,— й півтори тисячі не назбирається. Та хай буде п'ятдесят тисяч. Допускаю, що з часом їхня кількість зросте. Тоді у космос щороку викидатиметься кубічна миля води. А це означає, що через мільйон років Земля не втратить і відсотка своїх водних запасів.