— Не журися, козаче, не прізвище прославляє чоловіка, а чоловік прізвище; не за горами і той час, як розкинеться широкий простір задля козацького герцю.
— Була така чутка і в нас у коші перед моїм виїздом; прибіг із Чигирина військовий писар Хмельницький, лагодились збирать раду… Хотілось і мені зостаться, так дівчина ж, козацьке слово…
— А дуже ти кохаєшся в своїй дівчині?
— Якби не дуже, який би його біс і покинув Січ!
— А хто тобі поручиться, що вона й досі тобі вірна і досі тебе кохає?.. Вернешся, а вона ще краща стала, вирівнялась, як біла тополя, тільки вже не твоя, а другому досталась… Що ти тоді робитимеш?.. Кажи!..
— Тоді ж то й буду казать.
— А буває, що сама ж ненька нараїть сужену свого сина одружитись із другим… Що б ти тоді зробив, якби з тобою скоїлось таке лихо?.. га?..
— Неподобне вигадуєш; де ж ти чув, щоб рідна ненька втопила долю своєї дитини! Та й дівчина, котра коха свого суженого, скоріше вмре, як з ким іншим одружиться. Коли ж із такою розвела, як ти кажеш, то й добре зробила; шукай собі іншу, вірну дружину…
_ — Знайшлась та інша, рідна сестра, — сама ж кинулась заспокоїть побіденного. Се ж її й голова в торбі!..
— Рідна сестра! — обізвався Кобза, важко зітхнувши, — та й гарна ж, навіки гарна!
— А коли б ти, козаче, побачив сю голову на повних плечах, на стройному стані, коли б вона хлянула на тебе живими очима, почув би її голосок, устонька, як маківка, червоні, стулились із твоїми устами?..
— Ну годі, казна-що вигадує, та ще й проти ночі!..
— Облила вона пошарпане серце, — розказував чоловік, не слухаючи Кобзи, — дрібною сльозою живущої й цілющої води і на який час загоїла його, та загоїла на превелике лихо: загорілось воно знов коханцям, люто, скажено загорілось, і усього мене запалило… І в той час, як гориш тим пекельним вогнем і жадоба палить твоє нутро, з неба, з самого раю, бризнула роса; чи вдержався б не напиться тієї води?..
— Та ну тебе к бісу, — скрикнув Кобза, затикаючи вуха, — страшно тебе й слухать! Що ти мене на покусу підводиш, чи що? Лучче ти мені скажи, який там бісяка сидить у твоїй гемонській торбі, що вона така дуже важка? Здається, дві голови не багацько заважать?
— Що в мене в торбі? — озвався чоловік, піднявши голову. — Нечистая моя совість!..
— Совість?.. Отаке ще вигадай!
— Совість тяжкая, важкая, невсипущая, що не дає мені спокою, гризе мене і день і ніч, вже більш як піввіку ношуся з нею і до кінця світу, до страшного суду буду носиться, поки не зробиться вона легенька, що й мала дитина її підійме…
— Коли ж вона полегшає?
— Тоді, як добрими ділами покрию превеликі й тяжкі мої гріхи, а без сього не прийме мене ні земля, ні саме пекло…
— Шкода, бачу, — пробубонів Кобза. Потім, з перегодом, спитав: — Здавалось, казав, що й ти був січовиком?
— Був.
— Як же тебе там звали, чи не чув про тебе й я?
— Так звали, як піп охрестив, другого прізвища мені не прибрали.
— Яким же іменням тебе піп охрестив?
— Марком.
— Те-те-те, чув, багато дечого чув! — казав Кобза, витріщившись на чоловіка, — чи не той ти Марко, що товкся по пеклі?
— Той самий…
II
Піднялась роса і, як серпанком, укрила степ; небо потемніло, зорі вияснились; ніч тепла та пахуча простягла чорні крила і всю землю пригортала і тулила, неначе ненька свою дитинку до грудей. Все живе затихло, примовкло, тільки сови та пугачі літали над головами Кобзи і Марка, скиглили, пугикали та й ще більш додавали суму. На темному небі чорним обрисом виявлявся збоку Марків вид, і видко було, як підіймались його груди, і чути, як важко він дихав. Боязко глядів на його Кобза, в його душі змінялись то жаль, то погордження; здавався він йому і харпаком і побіденним. Задивившись на його, забув він і голод, і свою втому.
— Може б, ти, чоловіче, черв'яка заморив? — спитав Кобза, — у мене є важні чабаки!
— Мого черв'яка нічим не замориш, — озвався Марко.
— Чи не хочеш глитнуть горілки? І горілка у мене є.
— Напоїла вже мене лиха доля, буде з мене!..
— Чого ж так важко дихаєш, занедужав, чи що?.. Засни, спочинь, воно й полегшає!
— Засни, спочинь… — обізвався Марко, ніби усміхаючись. — Нема для мене на сім світі ні сну, ні, спочинку; я вже забув, коли й спав…
— Хіба ж так давно?
— І батька твого ще не було тоді на світі…
— Як же ти на світі божому оце живеш, не сплючи?
— Намість сну я щосуботи вмираю й оживаю, щоб знову умирати!
— Сьогодні, здається, субота, — усміхаючись, сказав Кобза, — побачимо, як же ти вмиратимеш!
— Бодай не довелось тобі бачить…
— Де ж твоя душа витає, як ти вмреш, коли, як і сам кажеш, і пекло її не прийма?
— Моя душа тим часом літає по світі та збирає мої тяжкі гріхи і зносить у сю торбу, — і Марко озирнувся на свою торбу.
— Невідь-що й вигадує, — бубонів собі під ніс Кобза, а самого як морозом окотило, неначе за комір хто хапав. Здавалось йому, буцім і одрубані голови ворушились у торбі і шепотіли між собою… Однак, щоб не виявить свого суму, він ще по запорозькому звичаю і жартувать став.
— От бач, — каже, розв'язуючи свою сумку, — щоб твоя торба полегшала, тобі треба каятись та спасатись, а мені так добре їсти та запивати.
Та се кажучи, і почав чабака [11] трощить; уклав і другого, і третього, а далі глитнув з пляшки на потуху [12] горілки та, викресавши вогню, запалив люльку. Марко не промовив до Кобзи і слова й не озирнувся. Чим далі заходила ніч, тим важче він дихав, тим гірше гризла його нудьга; бідолашний не знаходив собі місця: гедзався, буцім підпалювали його вогнем, і тріпотів, неначе трясця його трясла. Кобза налагодився був на цілісіньку ніч не спати, щоб про всяк случай бути напоготові; та не вспів добре смикнуть люльки, як вона випала з рота, голова схилилась на сумку, і втома, неначе лещатами, стулила його тіло…
— Ненько… Зінько!.. — пробубонів він, потягаючись, і захріп, та ненадовго.
Опівночі заколихалась і затурготіла під ним земля, гук і галас розбуркали його. Схопившись, він озирнувся навкруги і од жаху скам'янів. Перед Марком стояла старенька бабуся і дуже гарна молодиця з дитинкою на руках. Стара грізно дивилася на Марка: її очі як вогнем палали, скуйовджене і розпатлане волосся, біле, як молоко, розвівалось вітерцем, підіймалось, ворушилось, неначе купа гадюк; а дівчина висока, сановита, схиливши голову на груди, тулила до себе дитинку. Кобза тільки скинув на їх оком, зараз пізнав Маркову матір і сестру. Невеличка скибка місяця похмуро освітлювала вихідців з того світу. Марко ледве державсь на ногах; волосся піднялось догори, піна била з рота, у грудях і ревіло, і стогнало…