Уві сні вона бачить: над нею стоїть Микола. Від нього пахне землею й потом. Він близько нахиляється, лоскоче вусами її шию, обдає гарячим подихом і щось шепоче1. Ні, це
"е Микола, це просто мара. Стиха зашелестіли кущі, а їй здається, що то Микола шепоче.
Б ярку стає душно. Товар напасся й ховається в кущах від спеки. Підласий підіймає високо хвоста, кілька разів стрибає, ресело махаючи головою, і зникає в гущавині. Марійка біжить за худобою, довго ганяється в кущах і, збивши всіх до гурту, ясене додому.
На стежку лягають густі тіні, де-не-де помережені сонячними плямами. Вогким холодком тягне з багнюки, пахне бугилою. Стиха шелестить листя над головою, і здається, що хтось шепоче в самі вуха. А думки лізуть і лізуть. Шарудять, як комашня, п'янять мізок, плутаються тенетами.
Вона пригадує: все це сталось несподівано. Прийшли в свято хлопці в ярок, чи просто забились у лісі, чи, може, навмисне. Розсілися в ярку, загули якусь пісню, а далі почали дражнити.
— Ах-хи, чорноброва! — хтось гукнув.
— А чи твоя це діброва, дівко козакова? — несміливо запитав другий, худорлявий парубійко.
— Ні, не моя, а громадська! — рішуче запевняє перший і насмішкувато моргає Марійці.
— Хе-хе-хе!—диким реготом розлягається в ярку.
З кущів вийшов ще один парубок, високий, з довгими руками, якими увесь час розмахував. Він щось стиха почав говорити з хлопцями, а далі підійшов до Марійки:
— Здорова, дівчино!
Марійка холодно відповіла, зацікавлено оглянувши його сердитими очима.
Вони кілька хвилин ніяковіли, скоса поглядаючи одне на одного.
Але далі балачка потроху зав'язувалась. Високий парубок говорив тихо, спокійно, удаючи з себе старого, і в його голосі відчувалась теплінь, яка чомусь приваблювала Марійку. Він говорив то тихим, злегка грубим голосом, то раптом починав нервово сміятись, показуючи два рядки білих, великих зубів. А в м'яких, синіх очах стоять краплини сліз. Лице червоне, засмагле, цікаво-лагідне.
— А добре тут! Паші сила, зелено, тихо. Розкошуй, та й годі! А от, як я!.. Живу в Тиківці — один грунт, та й тільки... А на літо до пана. Робиш, як катюга, а прийдеш додому — нічого їсти.— Говорить і сміється.
Хлопці, що сиділи увесь час в стороні, встали, кличуть Миколу.
— Я зараз, зараз! — гукає Микола й червоніє. Мнеться, хоче щось сказати.
— А чом ти не прийдеш на вулицю в Тиківку?
— Еге, а чого я там не бачила?
— А хіба товаришок немає?
— Авжеж.
— А ти б прийшла коли-небудь, у неділю абощо.
— Аякже ж! Дуже мені треба...
— Ну, то я тоді до тебе. Пустиш чи ні? — несміливо питає.
— Тоді побачимо! — відповідає Марійка і, граючи очима, сміється весело.
— Ну, то прощай! Побачимось. Тільки щоб не підвела...— Микола ніяково простягає руку й дивиться щирим, ласкавим поглядом.
Одійшли хлопці, повернули на стежку і зникли за кущами. Марійка дивиться услід і почуває, як напливають і напливають нові думки, підіймають таємно-теплі хвилі, і Микола серед них здається таким рідним, близьким.
За кілька день увечері прийшов Микола.
— Марійко, ти тут?
— Хто там?
— Це я! — відповідає він густим, таємним голосом.
— Ой, як злякав!
Марійка виходить з хліва трохи здивована, але зустрічає лагідно, усміхаючись.
— Ти! Ну чого ти прийшов? — з легким докором говорить Марійка.
Але Микола тільки ніяково сміється.
На світанку Микола одходить додому з в'ялим обличчям і посоловілими очима. Марійка встає, вмивається, бере сніданок і жене скот на пашу. А враження ночі стоять перед очима і в прикрій тузі вона думає про це.
"Ну чого він ходить? Ну чого я пускаю його до себе?"
Вона добре знала, що батько її, старий, гонорливий хуторянин, ніколи не згодиться її віддати за бідного парубка. Думала про це з тяжкою тривогою і кілька разів рішуче намірялась не вийти до Миколи. Але, коли надходив вечір, вона неспокійно ходила по двору, заглядала в суточки і ввесь час напружено чекала Миколи.
Одного разу Микола був сумний і дуже мало балакав. На червонім засмаленім обличчі м'які сині очі здавались ще більшими, й Марійка почувала в них якусь заклопотаність. А через кілька день вона почула, що Миколу забирають у москалі. Микола не встиг навіть розказати як слід, тільки забіг на хвилинку. Балакав коротко, заспокоюючи, але злякані очі бігали стурбовано.
Проводжали москалів у неділю після церкви. Марійка встала рано, на світанку, коли тонким, рожевим золотом жевріла смуга сходу, ув'язувала шовковою хусткою набрівника. Смугле, засмалене обличчя її ставало тонким і ніжним, і з-під довгих вій теплим сяйвом дивились очі. А потім ішла до саду на пасіку і зривала лелій, тремтячих паничів, барвисто-гарячих гвоздиків, вплітала в них барвінок і поважно несла до хати, струшуючи росу.
Сонце сходило по-святочному, не поспішаючи, обливало яскраво-червоним золотом вузенькі, рідкі хмари і потім, випручуючись звідти, слало проміння на верхів'я дерев і лисі шпилі.
В Тиківці дзвонили. Звідти повільно пливли протяжні звуки: бем!.. бем!.. Вони вбиралися у роси й барвисті квіти, пронизувались теплим промінням і в густім повітрі ранку розлітались тужливо-благаючим закликом: бем!.. бем!.. бем!.. Ніби сама земля, закохана в сонце й трави, несе срібний стогін у блакить неба.
З Марійкою йшла до церкви і Софія. Ішли вузенькою стежкою по луках. Трава була росяна, й вони обидві здіймали черевики і йшли босі. Високі голівки квіток били по ногах, обсипаючи теплу, буйну росу. Марійка йшла повагом, вдивляючись у землю і розмахуючи рукою. Темна одіж м'якими складками облягала струнку постать, і дві стрічки злегка лопотіли в повітрі.
"Бем!.. бем!.."—стогнав дзвін. Марійці було весело. їй хотілось думати про дитячі літа, такі ж чисті, як дзвони, як небо, і позбутись усього звичайного, буденного.
Софія йшла трохи тяжкою, але спокійною, урівноваженою ходою. її здорове, красиве, але просте й суворе обличчя уперто й повільно вирішало якісь свої прості, звичайні турботи.
Стежка йшла через глибокий ярок. У верхів'ї було провалля. Весняні води щороку обвалювали великі шматки землі, але далі вниз провалля заросло густим молодим гаєм, через який вузенькою стрічкою вився струмок. Дно у нього було з дрібними камінцями, і він увесь час охоче, лагідно поспі-шався розказати всім про свої дрібні щоденні турботи.