— Що з вами? — І пожартував: — Чи не закохалися бува?
— Так, справді закохався. Мені на роду написано нещасливо закохуватись у своїх кузин.
Він сказав це так одвсрго й розпачливо, що навіть ніхто не засміявся і не продовжував жарту.
— То це ви, мабуть, у Марію Олександрівну закохалися? — як про справу звичайну, але співчутливо мовив колега.
— А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи її? Якщо вона не буде зі мною, — я загину.
До чого ж ми був одвертий і безпосередній юнак, незважаючи на вченість, на свій авторитет провідного, критика! Йому дійсно здавалося, що він загине, к"я" Марія не буде з ним, його, зовсім його.
Коли Писарев пішов, досить єхидний літератор Скабичевський мовив:
— Ця жінка грає ним, як кішка мишкою, — то підпустить, то віджене, а пазури вже напоготові!
* * *
Він дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер ішла з дому, коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов не помічаючи, як він це переживає.
Вона ще ретельніше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе всі турботи, як дбайлива старша сестра.
Господи! Коли б він знав, коли б він відчував, як терзало це її — що вона насправді старша сестра! Старша! Знову старша і на цілих сім років. Від Саші вона була старша всього на три роки, і як цим колола його мати, Тетяна Петрівна.
Варвара Дмитрівна, навпаки, просила Машеньку не кидати Миті. Марія розуміла: мати була у безвихідному становищі, вона признавалася, вона боялася — що, як Митя знову захворіє? Вона без тремтіння не могла згадати, вона відганяла цей спогад — Митя-в лікарняному халаті. Митя в арештантському халаті. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться з ним, як завгодно — сестрою, дружиною, коханкою, — як захоче, аби були коло нього рідні дбайливі руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така. їй можна довірити.
Марія розуміла: з усіх лих мати вибрала для себе найлегше.
Але ж сама Марія, сама перед собою?
Вона не збрехала Соні. Вона не любила його так, як Сашу, тією жагучою любов'ю, та дедалі він ставав їй усе потрібнішим і все дорожчим.
Вони працюють укупі. Вони мусять бути вкупі в житті, їй потрібна його віддана дружба, допомога і... його любов... І те, що він такий молодий, і завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, ці очі...
Перед ким вона согрішить?
Як я тоді людям у очі гляну? Коли — "тоді"? Хіба можливе — "тоді"? Ні, ні, мабуть, треба тікати світ за очі. Я собі не прощу. Тільки рік, як Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло нього, коло Миті, я відчуваю тс життя про яке завжди мріяла, І як я втечу, покину його тепер? Тепер, коли він, може, мусить, .жадає стільки, зробити? Від неї, Марії, залежить підтримати його. Я відповідаю за нього перед усіма. Я ж обіцяла матері берегти його.
* * *
Вона таки перевтомилася і до того ж, певне, застудилася, і треба було хоч кілька днів полежати. Як перелякався Митя!'Він боявся лишити її саму.
— А що, як тобі захочеться пити? А що, як хтось прийде? Ні, ні, за книгою я можу піти завтра, хазяйка буде вдома, і я її попрошу'посидіти тут. Марі, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина — я тільки-но нагрів, воно підкріпить тебе.
Марії було і смішно, й приємно від таких турбот, тим більше, що вона знала: ніякої хвороби нема — просто безмежно втомилась, але як добре, коли про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всіх турбуватися!
І саме в ці дні вона одержала листа з Орла від тітки Мардовіної Катерини Петрівни, образ якої весь час спливав перед нею, коли вона описувала провінційний "салон" ліберальної Дамочки в своєму новому романі "Жива душа". Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився з-під пера на папір. Богдась, який поїхав З бабусею на Орловщину, гостював зараз під Орлом у старих друзів Маркевичів — Корнільєвих, він бачився часто і з Мардовіними.
Родичі й друзі прийняли юного парижанина а обіймами. Він був веселий; дотепний, товариський хлопець. Особливо йому раділи двоюрідні й троюрідні кузини! Він "зажився" на Орловщині, бо, по-перше, ніяк не траплялося оказії, щоб хтось з ним поїхав у Чернігів до батька, по-друге — йому тут подобалося! Він удавав цілком дорослого, самостійного й не дуже замислювався, що незабаром іспити. Куди та як-— навіть мама ще остаточно не вирішила!
Побачивши листа від тітки Мардовіної, одразу Марія страшенно злякалась. 'Може, що трапилось із Богдасем?
Ні, з Богдасем усе було гаразд, а втім, лист був жахливий і в конверт вкладено було ще й іншого.
"Мила Машо! — писала тітка. — Надсилаю тобі листа, що одержала вчора від Дорошенка. З нього ти довідаєшся про безнадійну хворобу Опанаса і про його бажання глянути востаннє на Богдана. Звичайно, я найменше з усіх на світі стала б протидіяти цьому бажанню.
Бог мені свідок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня, одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воістину кажу, в мене на сен час для цього нема зовсім ніяких коштів..."
"Коли б і були, то не завдала б собі ніякої мороки", — подумала Марія, — адже в кожному листі вона, Марія, просить орловських родичів швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужість із боку всіх.
Хіба справа в грошах — вона б одразу надіслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого і друга Федора Матвійовича Лазаревського, і той обіцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана. Хвилюючись, вона читала далі:
"Не бачачи з боку Лазаревського ніяких вимог, я три дні тому писала йому, додавши листа Дорошенка, і просила його переконливо відповісти мені якнайшвидше, щоб у випадку відмови я могла написати до тебе — і що ти, напевне, кинеш усі свої справи для виконання останнього бажання чоловіка".
Так, Лазаревський відповів Мардовіній, що дійсно обіцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кілька днів із Орла, а потім він простежить, хто їхатиме до Чернігова.
Тітка переконана, що Маша все кине й поїде до "свого чоловіка".
Вона читала далі:
"Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобі необхідно бачити Афанасія в останні хвилини його життя — і він помре спокійніше, і тобі спокійніше буде доживати свій вік, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вічну-вічну розлуку.