— Він сказав тобі так? —перелякалася Марія: чого ж він радіє, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це.
— Еге ж, він сказав саме так, і що норма в збірнику за аркуш буде мені 75 карбованців. Ну, я погодився і на це!
— А ну тебе, ти мене перелякав!
— Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого існування, а для статей треба буде від них відмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скільки мені треба, але я відмовився, навіщо одразу починати з авансів? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силоміць дав мені записку — в разі потреби видати мені негайно 200 карбованців — от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвіна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладів "для існування" більше не візьмемо!
— Я така щаслива за тебе!
— Це все через тебе так добре обернулося — із Благосвєтловим порвав, і з Некрасовим зійшовся! А він передав тобі вітання і сказав, що чекає на роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
— І треба все встигнути! І Жюля Верна я обіцяла Етцелю не тягти. Ой! — Марія аж за голову схопилась обома руками.
— Марі, все встигнемо.
— Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе підганяю. Головне, твої статті чекає Некрасов! Які вони були потрібні одне одному! Здавалося їм — як двоє чесних трударів літератури...
9
— Ти його любиш? — спитала Сонечка Пфьоль.
— Кого? — не зрозуміла одразу Марія.
Перед тю майнуло обличчя Саші.Але ж його нема. Нема.
— Як кого? Митю Писарєва!
Марія глянула замислено й відповіла не одразу.
— Ні, звичайно, ні. Що ти? — і додала сумио: — Це зовсім інше.
Вона розуміла, таке питання цілком природне. Та хіба було щось схоже в її ставленні до "братика" Миті з її почуттям, її нестримним коханням до Саші? Саме нестримним, попри всі роздуми, розголос, лють його матері... А що з Митею? Майже цілий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навіть дивно — вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за неї у Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натяків, та не звернув на це ніякісінької уваги!
Після її вільного, самостійного життя за кордоном про неї взагалі бозна-що плели з легкої руки Куліша. Хай плетуть. Вона звикла.
Ніхто ж не знав, як щовечора вона виштовхує Митю "з неба на землю" — на нижчий поверх у його маленьку кімнатку. Зовсім не тому, що боїться поговору. Тепер-то вона зовсім цього не боялася! Вона боялася зради Саші.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Наче молоточком, відбивалися рядки Лермонтова.
Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотності. Певне, так боялася, як кожна жінка.
Інколи жінка, вдова, що загубила коханого чоловіка, раптом невдовзі виходить знову заміж, і її всі ганять та гудять: "Як швидко вона забула". А до того ж часто не може бути й порівняння між першим та другим, і почуття зовсім не ті. І лише деякі чутливі люди розуміють — це від страху самотності.
Але ж Митя...
Ні, вона не порівнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких порівнянь. З його дитячих років вона ним милувалася, дивувалася з його розуму, його розвитку, його чесності й щирості... Його й не треба, і не можна було ні з ким порівнювати.
— Коли б ти знала, який він... — роздумливо сказала Марія Соні.
— Вся Росія знає! — жартома зауважила Соня.
— Розумієш, я відчуваю себе відповідальною за нього, за його життя. Я б хотіла, щоб мій Богдась був хоч трохи схожий на нього.
У неї ніколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше — Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подібний до батька.
— До речі, а як він з Митею?
— О, він його одразу полюбив, — усміхнулась не без гіркоти Марія. З Сашею у них були цілком пристойні взаємини, ніяких конфліктів ніколи не виникало, але до Миті було зовсім інше ставлення. — Він навіть не дуже хотів їхати з моєю мамою до Орла. Його кликали туди родичі, та й маму вимагали! Треба ж йому і до батька поїхати, в Чернігів.
— Марусенько, а ти влітку приїдеш до нас, на село, — прохаюче мовила Соня, — тобі треба хоч трохи по-справжньому відпочити від усього, побути на свіжому повітрі!
— У мене стільки роботи зараз, — сказала Марія. — А втім, справді, я залюбки поїхала б до вас, а потім усе ж таки н;і Україну...'Як мене тягне туди, коли б ти знала... Лежать мої бідолашні українські твори, і старі, й нові, а хто їх тепер друкуватиме? Правда, Пипін, видавець, згодився видати, але ж перший том — російський, і мої українські твори — теж російською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закінчувати. Перекладів набралася. Ох, все не так просто — узяла та й поїхала спочивати!
Що було простого в її заплутаному житті?
Ще ж їй хотілося, — вона не згадала про це Соні, вона писала Тетяні Петрівні, Сашиній матері, — закінчити початі разом з нею його статті, видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Саші. Вона мусила доробити все, що він не встиг через свою хворобу. Вона мусила це зробити і заради Тетяни Петрівни, яка тепер писала їй ніжні, люблячі листи. Сама Марія відповідала на них не дуже акуратно, та писала: "Ваші листи для мене відрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли хвора людина не може потиснути простягнуту їй руку, але розуміє ціну потиску цієї руки".
Про це нікому не казала. Кому вона може сказати? Сонечці? Миті? Він і так інколи буває нервовий, засмучений. Вона знає: це через неї.
— Сонечко, — раптом спитала вона, — ти не можеш попросити чоловіка, щоб він допоміг дістати Миті Писарєву дозвіл поїхати лікуватися за кордон. Йому так треба розвіятися після в'язниці, та й взагалі, хто-хто, а він повинен і для роботи своєї побачити світ. Ми б уже якось збилися б грошима. Я б поїхала влітку до вас, а він — за кордон. — Вона знала, що це пусті слова — без неї він би тепер не "розвіявся".
— Я скажу, обов'язково скажу чоловікові! — пообіцяла подруга, з співчуттям обіймаючи Марію.
Справді, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помічала не лише Марія, це помічали всі, особливо товариші-журналісти.
Якось зустрівшись у кав'ярні, куди заходили переглянути газети, погомоніти, хтось із журналістів спитав його: