Не "молитися", звичайно, — звірятися, схилитися перед образом тої, що за легендами все найстрашніше і найжорстокіше пережила, перенесла в житті і з непохитною вірою і любов'ю — не вмерла, а "вознеслася" на небо. Скільки було віри, любові в цьому жіночому, ще молодому обличчі, але це вже не було обличчя юної Сікстинської мадонни, в якої ще всі випробування попереду. Ця — Марія Асунта — вже все зазнала, та зберегла в собі сили, натхнення віри, і до неї, як до своєї заступниці, було легше звернутися кожній жінці, бо вірили: зазнавши все, вона все зрозуміє, вона — милосердна.
І Марії, земній жінці Марії, яка вже не молилася перед іконами й хрестами, хотілося стати зараз навколішки перед цією Марією, вона не могла відірватися від образу.
Яку ж віру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
— Машо, ходімо, адже пізно, — трохи ревниво шепнув Саша.
Вона була така далека зараз від нього...
Потім, через багато-багато важких років, у далекому дикому кутку, серед далеких її душі людей — вона згадає Венецію, площу святого Марка, Палац дожів і її, святу Марію Асунту, і сама не віритиме, чи було ж це в житті насправді?
* * *
— Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:
— Оці янголята схожі на Богдася — такі ж, видно, урвиголови!
А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав — із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!
Нічого "монастирського" і святого не було в цій милолицій грайливій мадонні, а "ангельського" в лукавих оченятах "ангельчиків" і поготів! Певне, художник змалював їх тієї миті, коли вони замислювали свої хлопчачі витівки, і, дійсно, щось схоже було з Богдасем — веселе й пустотливе.
Видно, і сам художник був дуже життєрадісною людиною.
Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.
Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом "Florence", щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.
— Кому? — спитала Марія.
— Дядькові Дорошенкові, — сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.
За мить вона боялася, що він скаже — "татові", а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а "дядькові Дорошенкові".
— Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.
— Гаразд. Потім, — так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. — Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?
— Авжеж, зрадіє.
Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.
У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...
Богдась зайнятий і не схильний до розмов.
Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького — давнього приятеля Маркевичів, від Тургенева... Вона поспіхом прочитала їх.
Потім Венеція — там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.
У Флоренції їй подобалось. (А де в Італії не подобалось?)
Зовсім рано, коли всі спали, вона виходила з готелю і йшла на горби Данте. Кажуть, він там ходив, звідти дивився на свою Флоренцію, і здаються ті кипариси немов велетні монахи, що дали обітницю мовчанки і стоять непорушні, навіть коли здіймається трамонтана, — саме вони зберігають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторіччя незмінними. Треба буде спитати, скільки живуть кипариси? Здавалося, що він, Данте, блукав тут зовсім нещодавно...
Тут знову були зустрічі з Мікеланджело, і після усипальниці Медічі вона нагадала Саші тютчевський переклад чотирьох рядків Мікеланджело, що він написав до своєї "Ночі":
Отрадно спать — отрадней камнем быть.
О, в этот век — преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать — удел завидный.
Прошу: молчи — не смей меня будить.
...І тут, у Флоренції, вона засумувала.
Може, ця купка листів, яку вона врешті наважилася перечитати, повертала її до дійсності і нагадувала, що треба врешті вирішити, куди і як повертати?
На неї чекають "вдома". Навіть у тому листі Мокрицького, де він начебто і лає рідну сторону, — все ж таки він радить повертатися швидше. Вона читає між рядками більше, ніж написано. "Боже мій, — чужина! А свій-то край? Не варт ніякої чужиниі Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: літай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навідатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам почути".
Не "дечого", а багато почула і побачила б...
У тому ж листі він пише про "батька" Тараса, як напередодні його смерті прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирішили другого дня прийти. Прийшли — а він уже на столі. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував завжди, як співали вони вдвох, і наспівував їхні любимі пісні. "Тільки й розмови було у нас, що про Вас — наша радість".
Важко читати ці рядки. А листа як підписав? "Цілую кінчик вашої одежини"... Вона знає — там не один він, Мокрицький, "цілує кінчик одежини" української письменниці — Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Він радіє кожному її новому твору: "Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого человека". Ця повість в "Русском вестнике" в січні була надрукована. "Вона мені дуже сподобалась. А "Три долі" ще більше".
Від Дорошенка аж кілька листів одразу, і всі наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Він ніколи не насмілювався говорити так одверто, як оце написав.
"Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я ніколи не змінюся... У мене голова йде обертом, навіть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у житті. Запевніть мене в цьому, Маріє Олександрівно. Напишіть, коли Ви повернетесь до Росії і чи повернетесь через Чернігів..."