Марія

Страница 4 из 196

Иваненко Оксана

На мить здалося — саме з цього відчуття, — вона знову дівчинка — Маша Вілінська — їде з пансіону на великодні канікули до родичів.

Степова весняна ніч. Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вогкість, де-не-де блимають далекі вогники. Хлопці-"студенти" — дядько Микола і його товариші — починають пісню. Раптом спалахує розмова, сперечання про ті віковічні світові питання, які неминуче треба розв'язати саме зараз, негайно, саме їм, і вона прислухається до них і ще не наважується втрутитися, висловити свою думку. Але палкі розмови для неї, як цей весняний дощ для першого цвіту. І вона то відчуває стільки сили в собі, то раптом проймають сумніви, навіть розпач, наче ті хмарки, що закривають, пропливаючи, молодий місяць, побачивши вперше якого, треба щось загадати, обов'язково загадати!

А хлопці сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони посваряться насправді. І раптом знову виринає пісня, і сміх, і жарти, поки коні не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. І все ще попереду — і веселі канікули з цією галасливою молоддю у милих її серцю родичів — Писарєвих, і ще багато весен попереду, ще все попереду!

Писарєви радіють, що приїхала вона, Маша, а найдужче їй радіє брат у других, підліток Митя. Вона наче ланцюжок між ним і молоддю.

...От і зараз таке ж відчуття — ще все попереду, немов і не лишився там, позаду, Петербург.

А Митю Писарєва, тепер уже студента Петербурзького університету, випадково зустріла перед від'їздом на Невському. Раніше так і не спромоглися побачитись як слід.

Хоча про "випадковість" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта, це ще не пізнаний закон, і це зовсім не випадково, що він її зустрів саме перед від'їздом. Він тепер аж ніяк не був схожий на того просто-таки ідеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востаннє перед своїм одруженням. Вона тоді втекла від орловської тітки Мардовіної і жила деякий час у Писарєвих, від них і вінчатися їхала. Про Митю мати і тітка казали: "Він — кришталева коробочка: усе видно, нічого приховати не може, ані слівця збрехати, когось образити". Здавалось, maman ліпила з нього все, що хотіла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А може, й тоді він не був взагалі таким ідеально слухняним?

Тепер, зустрівши її на Невському, він аж злякав трохи Марію своєю несподіваною експансивністю, нестримністю, радістю і якимось розпачем водночас. Він справляв враження людини, що довго була замкнена та вирвалася на волю і хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радів, побачивши її.

— Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж знаєш, я про тебе статтю написав, про твої "Народні оповідання". От уже незабаром її надрукують. Я подарую тобі від себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще багато про тебе напишу. Хто знав тоді у нас, який у тебе прекрасний і симпатичний талант!

Еге, він так і сказав — "прекрасний і симпатичний талант", і від його похвали Марії стало приємно і весело.

— І в тобі нема жодної писклявої, фальшивої ноти, — вів він далі. — Ти справжній художник. Для тебе виявився легким вхід у Зевсові чертоги, і ти бачиш те, "що смертним мало відкриває божество". І це моя кузина Марі! Моя улюблена сестра Машенька і до того ж чарівна красуня!

Митя дивився з захопленням.

— Коли б я не був нестямно закоханий в іншу свою кузину, я б закохався у тебе.

Це він нагадав про свою недоречну, незрозумілу з дитинства закоханість у кузину Раїсу — зовсім не варту любові такого хлопця. Це те, що й мати не могла перемогти. Але як визначити в любові вартість того чи іншого?

Марія завжди захищала хлопця перед його матір'ю. А хіба їй не докоряли, коли вона виходила заміж, хіба не закидали одні одне, а інші зовсім протилежне: "Вона його не варта" І в той же час: "За кого вона віддається!"

От і він, Митя, тоді на Невському спитав: "А ти що, з своїм Опанасом їдеш? От шкода, що я молодший од тебе на сім років, краще б ти за мене вийшла, і ми б тепер удвох їхали. Хіба він вартий, цей Опанас, тебе — королівни?"

— Ну що ти мелеш! — жартома ляснула його по руці. — Ти просто ревнуєш усіх сестер. Ти егоїст, звик, що всі жінки вдома навколо тебе крутилися і тобі догоджали. А Опанаса ти не знаєш. Він — добра, порядна, чесна людина.

— Ой, як нудно, — скривився Митя.

— Крім того, — додала вона задерикувато, — я їду з Богдасиком і... з Тургенєвим. Ara! A Опанас потім приїде. А ти мені п-иши, пиши, Митюшо, а то через свою Раїсу всіх забув. Навіть у Петербурзі — і не завітав до нас. Той візит п'ятихвилинний я не рахую.

— Ні, не через Раїсу. Я тепер ще дужче закоханий, ніж у Раїсу.

— Що ти, у кого ж?

— У мою журнальну працю.

— А наука? Хіба ти не народжений для науки?

— Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозуміти.

Маруся навіть не знала, що сказати одразу, але за мить переконано мовила:

— Уяви, я розумію тебе.

Митя, зрадівши, захоплено пояснив:

— Розумієш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав. Ти відкриваєш перед усіма, які сили, які скарби почуття і поезії закладені в народі. Ти нищиш живим словом зло нашого життя. А я, я робитиму це, як я зможу, звичайний посередній журналіст. Інакше я не можу жити, і це в мене на першому плані, це моє місце в житті!

— Ти — посередній? Звичайний? — спалахнула Марія. — Що ти, Митюшо! Та ти ж став як вихор! Коли я читала твої перші статті, я дивувалась, не могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, і твої статті, навіть невеличкі. А от зараз побачила тебе і розумію. Ти зовсім інший став. Ти жити почав. Що з тобою сталося?

— Знаєш, з кожним у житті трапляється — інколи одна думка, одне слово можуть примусити оглянутись, і щось почнеш перебудовувати всередині, і тоді починаєш генеральне відкидання за борт усього непотрібного — про це довго говорити, але я певен, що це порятунок і повернення життя. Признатися, бібліографія, як це не дивно, витягла мене силоміць із закоркованої келії на свіже повітря. Я відчув гріховну насолоду і, звичайно, вже не повернуся до келії.

— Яка дурниця, що ми не побачились як слід, — з жалем зітхнула Марія. — Та я повернуся незабаром. Може, напишеш мені коли? Я ж тебе завжди люблю, Митенько! До побачення! Не забувай мене!