Але і не в таких мальовничих, поетичних місцях все ставало іншим від її присутності. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини містечка, густо заселеної, гомінливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж ніяк, попри всі зусилля, не можуть вміститися всі діти, всі старі, весь господарчий мотлох, і тому майже все життя виноситься просто на вулицю — і ятки з різноманітним дрібним крамом, і шевці, і кравці, що десять разів латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що від первісного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлі, сковорідки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвішені дитячі пелюшки, пістряві спідниці, якесь лахміття, а долі в поросі вовтузиться кучерява дітлашня з великими чорними очима-чорносливами, і Дорошенко бачить, як кланяється Марії Олександрівні в не звичній улесливо-догідливій позі крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батькові, а не просто Гершко, як усі), а з щирою, приязною усмішкою, і вона відповідає йому так само, а мимохідь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, і мати його тане від щастя.
Для неї, здавалось, не було "юрби" — вона скрізь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину?
А "ранки" у дитячому притулку графа Потоцького!
Хор блідих, пострижених, одягнених в однаковий казенний сірий одяг хлопчиків і дівчаток співає тонкими тремтячими голосами урочисту кантату — подяку за милість до них, за доглянуте дитинство бідних сиріт. Гості дивляться зворушено на графа Потоцького. Скільки він робить добра! А на цих однакових дітей, — як тільки їх розрізняють доглядачі, чи, може, й не розрізняють зовсім? — як на якусь мошкару.
А вона, Марія Олександрівна, підходить у перерві, і її враз обліплює ця мошкара, і вона гладить їхні стрижені голівки і навіть цілує меншеньких!
— А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує?
Вона навіть пам'ятає з минулого свята їхні імена! І після цього вона не дивиться, яке справила враження на публіку, і не витирає руки одеколоном, як зробила одна пані, вийшовши після "концерту" на вулицю, зауваживши гребливо: "У них якийсь специфічний дух!"
Вона йде після "свята" в притулку зажурена. Для неї це не "мошкара", не безіменна юрба, для неї — маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна Настуся — діти, з притаманним їм бажанням ласки, радості, усмішки. Цього саме не вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягнені, нагодовані (проте завжди хочуть їсти) і їх навчать якомусь ремеслу, а дівчат вивчать на швачок або досконалих панських покоївок.
...Та чи не наилюбіше і не найболючіше згадати ті години, коли вдвох читали.
Якось так сталося, що потаємну літературу, що її діставав Ілля Петрович, він читав з Марією Олександрівною. Ніхто б про нього не міг подумати — тихого, соромливого вчителя математики,'що саме він мав зв'язки з Києвом, з революційне настроєною молоддю, студентами, і що йому передавали лондонські видання — "Колокол", "Полярную звезду", "Голоса из России".
З нею, а не з Опанасом Васильовичем, який був колись причетний до Кирило-Мефодіївського братства, читали заборонену, небезпечну літературу.
Якось вона зайшла до нього, а в кімнаті сиділи старші хлопцігімназисти, і вони читали статтю Іскандера — Герцена. Так, так, тоді ще цей Теобальд (або Тедзик) Шуазель був, тоді він кінчав гімназію, а зараз він приїхав у Немирів до родичів і також сидить у залі.
Тоді виникла гаряча розмова про пригноблення Польщі і в висловлюваннях Тедзика лунала ненависть до росіян як до гнобителів. Ілля Петрович розтлумачував, наскільки це хибно — отака національна ворожнеча, і Марія допомогла йому, спитавши: "А ви не бачите хіба, як терпить і наш український народ, і російський, і хіба у нас з вами не один і той же ворог?"
Потім читали Герцена і наче знаходили відповідь на всі пекучі питання, і Тедзик схвильовано казав:
— Я розумію, розумію, я неправий, ви мені ближче, ніж інші поляки, навіть ближче, ніж рідні! — І раптом спитав Марію Олександрівну: — Але ж ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовляєте по-польськи, наче у Варшаві народились.
Вона засміялась.
— Це я вже тут, у Немирові, вивчилась. А знаєте, моя бабка з материного роду—литвинка, вона з Радзівіллів.
— Ого, — задоволене вигукнув Теобальд, — з самих Радзівіллів!
— Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я українка!
— Звичайно, українка, і мова ваша рідна українська! — радісно вигукнув Ілля Петрович. Хіба вона могла б інакше так писати?
Де вони зараз, Маркевичі? Навіть важко зрозуміти, куди ж подадуться з Дрездена? Коли повернуться? І куди? У Петербург? На Україну? Може, приїдуть у Чернігів, куди він перевівся? Адже там набагато краще, ніж у Немирові. Ширше поле діяльності.
От одержав від них днями п'ятдесят карбованців. Давній борг, це коли їхали ще до Петербурга, напозичались. Звідки молодшому вчителю географії мати "вільні" гроші? Ледь дотягали від получки до получки. Тепер Марія Олександрівна одержує гонорар за свої оповідання і розплачується. Надіслав Каменецький. Певне, і закордонна подорож, і все життя їхнє на її гонорар. Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та нема чого журитись, нічого, повернуться додому і влаштуються. Про неї стільки тепер говорять. Пишуть у журналах про її оповідання. Одні хвалять, інші критикують, але радісно, що хвалять саме ті, кому чесна молодь вірить — "Современник", приміром. Яка вона тепер? Змінилася? Петербург. Закордон. Вряди-годи маленькі приписочки в Опанасових листах. Освідчення в дружбі на віки вічні. Треба вірити. Вона ніколи не розкидалася словами.
А може, отак і буде — приписочки, а потім зовсім нічого. Невже він її ніколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.
— Ілько, та ходімо ж. Про що чи про кого ти так замріявся? Ілля Петрович почервонів, ніби спійманий на гарячому. Коло
нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичів, теж член їхньої колишньої "комуни": щира душа, учитель за покликом, загалом хороший, свій.
Іллі Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра він уже розлучиться з ним. Він сам волів перевестися до Чернігова.