— Ви знаєте, його лист був надрукований у першому номері "Полярной звезды", яку видавав наш Герцен у Лондоні, а нещодавно в "Колоколе" було звернення Віктора Гюго до поляків, — каже Марія.
— О, ваш Герцен! — з шанобою вимовляє Етцель. — У вигнанні, коли ми читали його славетний "Колокол", — ми відчували тісний зв'язок незламного братства: Гюго — Герцен — Гарібальді — Мадзіні... Це не давало нам схилитися і загубити віру.
Він розповідає Марії про побут Гюго, його сім'ї на цьому самотньому острівці, про його вірну кохану Жюльєтту Друе, яка не раз рятувала йому життя і просто відмовилася від себе, від усього свого заради свого бога — Віктора Гюго, а "бог" сприймав це як належне...
— Буває таке кохання, — каже він і з цікавістю дивиться на Марію. Він уже бував у неї в маленькому будиночку у Нельї, він стрічався там з блідим молодим чоловіком. "Мсьє Пассек", — представила його Марія. Етцелю не треба багато пояснень. Для нього зрозуміло, що життя "Belle Marie" далеко не легке і не просте...
їй хочеться допомогти.
Він уже часто каже їй "mon enfant".
Але ж йому зовсім не хотілося почути від неї "mon pиre" — усміхається він у думках.
Він ніколи не сподівався, що на старості може виникнути таке глибоке почуття, що він радітиме її радістю, болітиме її болями, і він не гадав, що почуття це не залишить його до смерті, надто воно було щирим, безкорисливим і не схожим на всі попередні.
Він не знав віршів російського поета Тютчева:
О, как на склоне наших лет
Нежней мы любим и суеверней.
О ты, последняя любовь!
Ты и блаженство и безнадежность.
17
П'єр-Жюль Етцель знову нагадував Івану Сергійовичу про переклад та передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але власна праця все відволікала. Етцель, звичайно, розумів це і розумів, що Тургенев хоче швидше звести розмову на інше.
— До речі, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, здається, ви дуже зійшлися.
— О! — приязно усміхнувся Етцель, — тисячі подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постійно міцно зв'язані з вашою чарівною слов'янкою, її так і звуть у нас: "La belle slave". Адже вона тепер член редколегії нашого журналу "Magazine d'йducation et de Rйcrйation", і її ім'я стоїть завжди на обкладинці серед імен наших постійних авторів.
— Так, я бачив це, і мені було приємно, що серед французьких імен, досить відомих, стоїть ім'я нашої української письменниці — Марко Вовчок. Хоча, як ви знаєте, вона й російська.
— А тепер і французька. Вона ж французькою володіє, як рідною, і вже пише нею свої оповідання. Я дуже радий, що мадам Маркович має багато роботи з перекладами. Мене особливо радує її приязнь з нашим Жюлем Верном. Він заявив, що тепер тільки їй довіряє переклади своїх творів російською мовою, і дав їй на це виключне право, і я гадаю, це не лише для їхньої взаємної користі, а для користі літератури й читачів. Адже як важливо, коли перекладач перекладає твір з захопленням і любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тільки вона, а вся її сім'я нетерпляче чекає нових творів Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамікою сюжету, а саме своїм захватом наукою, просякнуті такими гуманними ідеями — це ж все близьке її серцю!
— Дяка богові, хоч у цьому я не підвів вас, — добродушно засміявся Тургенев. — Ви проспівали такі дифірамби мадам Маркович, що я відчув — ви простили мене!
— Ви знаєте, що й незалежно від знайомства з "La belle slave" я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстерність. А хіба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, здається, були великі друзі!
— Так склалися обставини. Але якось на вокзалі, поспіхом, я зустрів її з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не від неї, звичайно, вона навіть розквітла за цей час, правда, поповнішала й трохи втратила юної чарівності, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, і поряд — майже кістяк! Я навіть не насмілився спитати про його здоров'я. Він, певне, дуже, серйозно хворий.
— На жаль, це так, — підтвердив сумно Етцель. — Вона в розпачі. Днями ми підраховували з нею всі її гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Ніцци лікувати. Мені шкода її безмірно.
— Так вразливо бачити їх разом, вона — сповнена життя, бадьорості, — повторив Іван Сергійович
— Працьовитості, — вставив Етцель з шанобою і якоюсь особливою м'якістю.
— І поряд — напівжива людина. Його мати, кажуть, дорікає, звичайно, Марії Олександрівни, що вона своїм неймовірним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця!
— Абсолютна дурниця, — обурився і Етцель, — така врівноважена розумна особа. Мені здається, весь її темперамент у роботі.
— І я в цьому певний, — підтвердив Тургенев і додав тоном лікаря, — але ж ви знаєте, хворі на туберкульоз самі дуже темпераментні й шкодять собі. Що б там не було, мені стало шкода, шкода її.
— Вони й досі закохані одне в одного, —зітхнув Етцель. — Але мадам Марі коло нього як найкраща, найдбайливіша сестражалібниця.
— Так. Вона завжди була дуже доброю, — роздумливо мовив Тургенев. — Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткіна...
Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже "була", "колись", і він так спокійно, розсудливо може констатувати про зміни в ній і в Пассеку... Вони стрічаються випадково, вряди-годи, от і на вокзалі, в метушні, перекинулися кількома словами, обоє поспішали... Сумно було дивитись на неї. Сумніше, ніж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напівмерцем?..
"Вони й досі закохані одне в одного..."
* * *
О, этот юг, о эта Ницца!
Ф. Тютчев
— От бачиш, тобі сьогодні краще. А температура? Хіба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполі? Тобі там було далеко гірше, а потім — немов нічого й не було.
— Було.
— Що було?
— Венеція, Флоренція, Мілан.
— І тепер буде. Неодмінно буде. Тобі трохи краще стане, і ми знову поїдемо до Венеції, до Флоренції. Усюди, куди нам тільки заманеться. Може, тобі почитати щось?
— Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Миколаївна подарувала тобі Мюссе, саме вона. Коли вони поїхали з Парижа, здалося, наче рідні нас покинули. Спочатку мама твоя, а потім вони...
— Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерія Івановича у Рим. Ти про Рим не згадав!