І зблід поряд з цим кулішівський образ, що "зібрав Марко Вовчок мед з усіх квіток української мови". Це було лише часткове, порівнюючи з натхненним, високим образом Тараса.
А як носився Тарас з цією золотою обручкою! І що йому на думку спало, щоб усі земляки, уся українська громада піднесла Марковичці подарунок — сам вигадав — золоту обручку. І сам вибрав у ювеліра.
Думка Тараса для всієї української громади — закон. Скільки разів сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарешті, здається, буде, і з приводу окремих творів, доводив йому логічно нездійсненність і навіть небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпідставність. І хоча насправді треба було бути обережним і поміркованим, — однаково Тарасове слово за ідеал править.
Коли не можна зараз зробити — видно, до чого мусимо прагнути!
Наче не він. Куліш, видав свої "Записки о Южнорусском крае", написав "Чорну Раду", працює невтомно і безупинно для розквіту української культури. Як ніхто. Тільки він мав посісти перше місце!
Ніде він його не посідає, — сам собі гірко зізнається Куліш. Він як Прометен, що піднявся вище за своїх братів і здобув вогонь з неба. Чомусь тільки сам себе в думках назвав Прометеєм і тільки в одному листі про це прохопився. А при ньому якийсь студент-грузин кричав про Тараса: "Прометей! Прометей!" І це за Тарасом лишилось. І "Кобзар", і "Прометей".
З Тарасом після його повернення взаємини зовсім не близькі. Тарас з ним не одвертий. Може, не прощає, що не поїхав до нього перший на поклін у Нижній? Добре старому Щепкіну — він не літератор, незаплямований, — міг вільно поїхати, та ще й на театрі виступити — хто причепиться? А може, тому, що написав тоді ж: "Були б гроші, купив би твої російські повісті та й спалив би". Ані слівцем не згадав про це Тарас при зустрічі. Та й не бачаться вони тепер, як колись у молоді роки віч-на-віч, а тільки на людях, у якихось справах, або на вечорницях у петербурзьких земляків, і ближче Тарасові його російські і польські друзі, ніж Куліш.
В "Современнике", для якого Куліш лишився випадковим, епізодичним автором (а чекав же тріумфу!), ставлення до Тараса навпаки — як до зовсім свого.
Цікаво, чи встигла познайомитися з групою "Современника" Марія Олександрівна? З поляками Тарас її одразу звів — з поетом Совою-Желіговським, з Зігмунтом Сераковським.
Може, й не встигла. Може, надто підпала під вплив Тургенева, а той не в великих ладах з Чернишевським і Добролюбовим, які зараз заправляють у "Современнике".
Куліш похмурнів. Невідомо, що прикріше у цьому разі — чи "Современник", чи Тургенев, від якого всі жінки тануть, а він скрізь, де траплялось їм зустрітися, очей з Марії не зводив.
"Як кіт на сало", — сказала грубо Сашуня, Кулішева дружина. Як вона змінилася! Від неї тхне чадом кухні, дріб'язкових пересудів з жінками. Де воно все поділося, оте високе, що марилось перед шлюбом? "Чи ти царівна, чи ти королівна?" — спитав тоді Тарас на їхньому весіллі. А тепер — попервах, здається, і не пізнав. А потім, коли зустрічалися, майже і не балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну, при ньому і словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у Сашуні? Жіночі ревнощі та заздрість. Йому й самому давно нестерпно не тільки жити з нею — дивитись, слухати.
Йому заздалегідь стає неспокійно, коли вона потрапляє в культурне товариство. Чоловіки — ті ще так-сяк, вони хоч і помітять що, почують якусь недоречність, та тільки потім поміж себе, може, посміються. Ну, а жіночки, та ще освічені! О! Ті зуміють і шпигонути, і всі кісточки перебрати.
Він не знав, що "освічені жіночки", навпаки, взяли під захист Олександру Михайлівну, невинну жертву, а кісточки перебирають Марковичці, з усім притаманним їм запалом та тонкощами у цій справі.
Основне, чого він жадав колись від шлюбу, від "дружинидруга", це щоб розуміла його, його вразливу, відмінну від інших натуру, щоб не посягала на те "богове", що є в нього, а задовольнялась тим, що він сам дасть їй від своєї душі. Йому потрібна палка жіноча душа, що вірила б не йому, а в нього!
Він помилився в Саші. Це він давно збагнув. Вона не зуміла зберегти його життя від дріб'язків побуту, сама поринула і втопилася в них.
Він забув, що тільки не робила вона, аби в Тулі, на засланні, йому було більш-менш добре, щоб міг він писати. Яку енергію вона виявила в клопотах про нього, зовсім забувши про себе. Що ж, це була звичайна невдячність чоловіка, який розлюбив і знову ж таки намагався підвести теоретичні обгрунтування, удаючи з себе жертву нерівних духовних інтересів.
Майнула якось одна хуторянська панночка. Які листи він їй писав, як високо ставив! Адже не міг він абикому душу відкривати й чекати дружби. Він її так високо підносив, що тій панночці і не снилося ніколи в її хуторських мріяннях. І раптом з'явилася Марко Вовчок, Марія Марковичева, і її він збирався поставити на п'єдестал, та як це так вийшло, що вона сама стала, не тільки для нього, для всіх, спокійно, без владолюбного, честолюбного запалу. Яка стримана з'являлася вона на вечорницях, як вирізнялися серед пань і панночок її спокійна хода, спокійний погляд великих ясних очей, русяві коси, закручені на голові (а вдома спущені, як у дівчини, — він не раз заставав її так, коли заходив до Маркевичів).
Ні, годі чернецтвувати! (Про це він, між іншим, і тій панночці торік писав).
Зараз він тут сам. Напружений до нестями. Сюди приїдуть Маркович!. Опанас? Кому і чому заважатиме Опанас, ця маленька, нікчемна, порівнюючи з ним, людина? Він щиро думав, що Марковича не обходитимуть його взаємини з Марією Олександрівною. Це навіть мусить піднести Опанаса у власних очах, що його жінка — "друг і сестра" самого Куліша! Ця формула — "друг і сестра" — вже не раз вживалась раніше і до інших жінок, але Марко Вовчок — це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цім, як жодна жінка в його житті.
Коли він був за кордоном торік, уперше в Німеччині, його спочатку все дивувало, увесь той зовнішній європейський комфорт, що приголомшує кожного, хто приїздить з Російської імперії,— з її брудними готелями, поштовими станціями та заїздами, з її грубими лакеями, нетіпахами-покоївками... Йому подобались чистота, порядок, німецька педантичність. Але він не зробив ані цікавих знайомств, ані значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрізь у Європі він почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторі? Там він, навпаки, почував себе європейцем і також нудьгував.