Він підходив до невеличкого сільця. Навіть бідні села на Україні влітку не виглядають жалюгідними. Завдяки щедрій зелені, вишнякам, маку та соняшникам, а слізьми загорьована осінь, безніжна зіма або холодна несмілива провесінь начеви валяють, дужче підкреслюють усі злидні, убозтво, безпросвітність життя. І невідомо, куди м зайти. Хто одразу повтрить, що він поспішає з сусіднього хутора у Чернігів до родичів, тільки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде до когось, a той "хтось" і побіжить до станового. Адже по всьому Правобережжю дано наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до міста недалеко, та хлопець відчував, що сил майже нема... Гарна висока молодиця несла воду.
— З повними? На щастя? — спитав Тедзик, намагаючись говорити весело й безтурботно, блиснув синіми очима. Знаючи свою принадну зовнішність, він завжди волів розпитувати дівчат або молодиць, взагалі жінок. Він умів з ними пожартувати без образливої вольності і навести на потрібну розмову.
— Коли б тільки від моїх повних відер та щастя, — я б їх з ранку до ночі по селу носила! — кинула молодиця, і не жарт, а щось гірке пролунало у відповіді.
— Щоб кожному на щастя? А коли б якийсь лях клятий, то, мабуть, крижаною так і ошпарила б?
Молодиця раптом із злістю зиркнула на юнака:
— А що як лях? Не людина, чи що?
— Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай і йому повні! Краще тільки з зайцем, попом та становим не спіткатися, еге ж? — добродушно мовив Тедзик.
Молодиця з острахом глянула на нього.
— Та ви ж самі з яких? Видно ж, панич?
— Та скорше недопанок! — засміявся Тедзик. — Нас таких зараз багато, хоч греблю гати. Вчився — не довчився. Залицявся — не оженився. Гуляв — усе прогуляв, а йшов, тебе побачив — не дійшов.
— А куди ж ви йдете? — ледь стримала усмішку жінка.
— До Чернігова.
— Пішака? Чого ж так?
— Кажу ж: гуляв — усе прогуляв. Та тут же недалечко. А може, й добрі люди стрінуться то й підвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то гарна, а чи добра?
— Як до кого. До всіх доброю будеш — проковтнуть.
— Твоя правда. А втім, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи, де мені тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.
Тедзик базікав та весь час стежив за собою, щоб за звичкою не заприсягнутися "маткою боскою", не запевнити "словом гонору", або йе встругнути якогось польського комплімента.
Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких, і слівця гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й справді прогулявся, а тепер пішака верстає. Вона одразу збагнула — чоловікові треба завтра до Чернігова їхати, мо, й візьме, а як не чоловік, то брат ного молодший — Петро. Той. хоч і не треба, а Марина, тобто вона, накаже — усе зробить. А Тедзик, почувши, як вона відрубала про ляха, одразу впевнився, що цю молодицю можна попросити.
Вже за кілька хвилин сидів він, здалося йому, в теплій хаті. Правда, незабаром він відчув, що не дуже теплій, але чистій, охайній, хоч і досить порожній. Чоловік навіть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком увійшла до хати.
— Василю, паничу треба до Чернігова. Ти ж намірявся їхати, то, може, підвезеш? їм ще й сьогодні треба було б.
— Як треба, то й треба, — спокійно відповів чоловік. — Сідайте в нашій хаті. Ти б. Марино, обідати дала, а по обіді рушимо.
Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався — чому?
Молодиця швиденько загуркотіла рогачем, витягла з пічки казанок з темними галушками, миску картоплі.
— Призволяйтесь, паничу, — приязно мовив хазяїн, подаючи дерев'яну ложку. — Мамо! Злазьте там та йдіть до столу.
Пришкандибала стара-престара, ну, зовсім древня бабуся, уся схожа на зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й не подивилася на нього.
Перехрестилися, почали сьорбати юшку, і здалася вона хлопцеві дуже смачною, і, може, те, що він з таким смаком, не гребуючи, їв з ними з однієї миски, — а він був просто голодний, — одразу привернуло до нього хазяїв.
— Сказано Злидні, нема чим людину подорожню пригостити, — несподівано зашамотіла беззубим ротом стара.
— Це наше прізвище Злидні, — пояснив Василь таким тоном, ніби хотів застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.
— Хіба ми злидні, мамо, — заперечила Марина. — Он у сусідів і жменьки борошна вже нема, і картопля — одне гнилля перемерзле, а у нас юшка і з цибулею, і з сіллю.
— Ще й така смачна! — похвалив Тедзик. Стара підсмикнула губи, сердито закивала головою, аж страшно стало, що відвалиться.
— Як у тюрязі ще посидить, так і без солі звикне!
— Хіба він один сидів? — заступилася Марина.
— А ти б язика придержала. Забула, що й тебе різками вчили.
— На свою голову навчили! — огризнулася молодиця.
— Помовч, — спокійно стримав її Василь. — Тобі що, небезпремінно, щоб твоє зверху було? Вони старі, хай говорять.
Та я хіба що? Мамо, їжте! Я й справді така язиката вдаідася, ви ж, мамо, знаєте. Беріть картоплі, паничу, у нас ще добра! —раптом весело мовила Марина, і Тедзик зрозумів, що справжньої сварки тут нема. Отак за звичкою стара свекруха бубонить, невістка без серця огризається, для годиться чоловік репиняє, але й відчув одразу, що в цій хаті траплялось щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, і різки, якими молодицю вчили. Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самі біди немалої скуштували? Шкода, що не можна було розпитати — незручно.
— Хай краще Петро їде, —після обіду раптом сказала Марина, — а то староста побачить, що не один їдеш, присікається.
Вона дивилася на Василя стривоженими очима, і Тедзик подумав, що їй не хочеться Василя відпускати, непокоїться за нього. Може, це він і сидів у тюрязі?
Прийшов Петро, схожий на брата, тільки похмуріший.
— Василь нездужає, — заторохтіла Марина. — Ти замість нього поїдеш, а за одним заходом панича одвезеш.
— Про мене, хай їдуть.
— Та ти не кажи нікому, вже вечоріє, отак простенько на шлях і беріть. А як що — скажеш, тільки-но сів.
— Про мене, — знову буркнув Петро.
— Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, — проскрипіла, вмощуючись на своєму сідалі на печі, стара, і закашлялась, закректала, наче якийсь нічний лісовий птах. — Ох-хо-хох, старій бабі і на пічці ухаби.