І нарешті "тверда влада". Настав гетьман. Покликали дядьків до волості і "потребували" вернути все, що забрали у пана. А як його тепер повернеш? Хіба ж Галка чи Пріська може вернути оті перини, які вже давно попорола і поробила з них своїм дочкам подушки на придане? Хіба ж Сидір у стані повернути "картопляна", коли він давно не існує на світі? Стояв, стояв у шопі, заважав, а нарешті: "І на якого бісового батька притягнув оте доробало! От не було кому мене бити!.." Взяв сокиру — трах, трах, і з "картопляна" трісочки. А тепер поверни...
— Воно панятно... Плохо було, када всьо майо твойо. Розтащили, розбили, а тепер нема. Але хіба людина все може знати? Нащо ж тоді давали слабоду? От тобі й слабода. Дали, а тепер ти, селянине, відвічай! Несправедливо. Далой!..
Чагарниками, ярами з обрізами, "кольтами" та поіржавленими "максимами" повзуть повстанські тіні, тримаються землі, наслухують. Ніч. Тиша. Станція он. Видно — приїхав поїзд, гуде свисток і хрусталіють огні.
— Хто там, сукин син, закурив? — шипить ватаг.— Замри!..
Чорні тіні припадають до землі, завмирають. Стан— ція як на долоні. По рейках маневрує поїзд. Під великими ліхтарями повільними кроками сюди й назад ступає чорна постать в шоломі з наїженим багнетом.
Повстанським обрізом бере її на ціль. Навколо тьма, а ліхтар світить. Обережно!.. "Бах!.."
Блиснула і ревнула темнота. Чорна в шоломі постать згорбилася, мов кишеньковий ніж, і припала до землі. Повстанці біжать.
З-за залізничного валу брязнув "кольт", загаркали обрізи, трахнуло кілька бомб.
Ми не шукаєм параграфів, ми самі творимо закон...
Ті там заметушилися, сиплють з поїзда і розсипа— ються в пітьмі. На ранок лишилися вони розсипані по нерівному брукові, мов потоптані лантухи. Сталеві шоломи впираються об камінь і закривають очі.
Іван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає "часів" і лається поганим словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.
— Іван! — гукає його товариш Середа Хоть.— Оберни його. У нього ще й на с... кишеня...
—Іван обернув. Дарма. Там книжечка і збірка фотографій. Розсипав їх, сплюнув і покрив матюком.
Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. "Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов'язок, стань у ряди народної армії" — скиглить плакат. Українсь— кий народ гуртується під плакатом.
— Знов голошения, підсвічення та постачання. Ану читай, Петре... Знов шиються чортові буржуї під мужика.
Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.
— Який йому дурень піде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотів брати, не просив, а брав.
— Та й то не йшли,— добавляє другий.
— Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!..
— Кажуть, якийсь ламєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщині має... Звєсно, чого хоче...
——— А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.
— Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш.
Село Гнилориби захотіло сповнити свій обов'язок, дало "наряд" і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали.
— Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присутствія?
Показали. Там бігають жижлики у галіфе з цигарками в зубах.
— Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад...
— От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то — тьху! — не власть. Влада якась...
— А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав... Знав би бодай, що на комісії був...
З'явився чужий матрос, і — мітинг. Виліз.
— Товарищі! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг — земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самііз сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождями єсть борци за пролітаріат товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні несут вам велікую ідею — марксізм. Ето значіт — вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва — всьо его прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанет марксізм, когда совецкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє — вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет іной власті, кроме вашей власті, і будете делать всьо, что вам будет угодна... Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!..
Скінчив.
— А говорить, сукин син, добре,— гуторять дядьки.— А може, і справді. Хто його знає?
Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галіфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися нарушити демократичні засади нової влади...
XI
Архип Паньків навідувався до Корнія частеньк.— Одночасно підробляв самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.
Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що, як тільки буде Україна, одразу стане козаком.
Нарешті Архип посватав Надію. Спочатку хотів одружитися без попа, але Марія і чути не хотіла про те.
— Всьо равно,— махнув Архип рукою.— 3 попом так з попом...
І обвінчалися у церкві
Самогону було досить, і весілля випало на славу. В той час зі сходу погрюкували вже гармати. Дядьки шепотіли, що йде "настояща" селянська власть. На весілля прибув звідкись Максим, випив добре і розпочав промову.