— Гаразд, — здався той, — будемо чекати ранку.
Олег з Кайнаровим розіпнули намет, Елла послала постелі, а професор порався біля хворого. Кайнаров заходився варити шир-чай. Він поставив на вогонь круглий казан з водою і, як вода закипіла, почав сипати туди чай, перець і сіль, лити верблюдяче молоко і класти коров'яче масло. Коли чай був готовий, Кайнаров приніс з машини білі пшеничні коржі-сангаки.
— Після такої вечері, — весело заявив він, — вам два дні не хотітиметься їсти! Тигриний чай — це чай багатирів…
Шир-чай виявився пекучим, мов туркменське сонце. Елла ледве змогла випити свій кухоль, Трубачов попросив Кайнарова долити йому ще, а професор відмовився від чаю зовсім.
— Я вечеряти не хочу, — сказав він. — Посиджу біля хворого. А де це Монгані?
— Вона тільки що була тут, — відповіла Елла.
— Монгані! — покликав Кайнаров. — Чай уже готовий.
— Монгані! Монгані! — гукала й Елла.
Монгані не відгукувалася.
— Це вже недисциплінованість, — пробурмотів професор і пішов до хворого. — Як тільки вона появиться, хай прийде до мене, — наказав він.
Молодь ще деякий час сиділа біля вогнища, стурбоване раптовим зникненням Монгані, але незабаром один по одному — Елла, Кайнаров і Олег — пішли до намету. Через півгодини всі вони вже спали, міцно, без снів, як взагалі сплять молоді безтурботні люди, і лиш тихі сто гони хворого та виття шакалів збуджували нічну тишу над теплими ще пісками.
Їх розбудив голос Монгані, коли ніч, перед тим як впустити на землю перші хвилі світанку, зімкнула над пустинею свої темні обійми так, що здавалося, ніби все навкруги покрилося чорною товстою кошмою. І в цій чорноті виразно чувся якийсь далекий шум, схожий на вирування весняних потоків, зі всіх боків долинав плескіт, немов навколо лежала не пустиня, а глибоке озеро. Простій дихав у обличчя вологою, запахами мокрого піску й глини.
— Вставайте, — кричала Монгані. — Вставайте мерщій!
— Що, що трапилося? — злякано підскочила Елла.
— Ми зараз будемо затоплені, — відповіла фельдшерка.
— Затоплені? — не повірив Олег, який теж прокинувся, але ще лежав, не маючи сили поворухнути хоч рукою.
— Так, так, в пустині повідь. Вода вже під вами…
Елла помацала рукою навколо себе й скрикнула: кошма була мокра, на піску під нею стояла калюжа води.
— Треба втікати, — сказав Кайнаров, — я знаю, що це таке. В горах вночі пройшла злива, і потоки води побігли в пустиню. На такирі вода затримується довго, і ми можемо опинитися посеред справжнісінького озера.
— В такому разі давайте складати речі на машину, схопився Трубачов.
Вони почали носити на машину кошми, посуд, одяг, висмикувати пакільці, за які було закріплено намет, а Кайнаров зайнявся мотором. Вода за цей час прибула й сягала до колін.
— Поїхали! — гукнув Олег, коли все було зібране.
Кайнаров завів мотор, включив швидкість, але машина залишилася стояти на місці. З-під задніх коліс фонтанами летіла вода, змішана з глиною. Глина такира вже розмокла, колеса тільки сковзали та розбризкували чорну воду.
Олег спробував підкласти під колесо шалман, але колода випливала на поверхню, вислизала з рук.
— Що будемо робити? — запитав професор Монгані.
— Чекати, — сказала — та. — Стояти, чекати і сподіватися, що вода не підніметься вище кузова.
— А якщо вона підніметься? — поцікавився Григорій Микитович.
— Може піднятися.
— Хіба буває коли-небудь така висока вода.
— Буває.
— Але чому ж ви мені про це не сказали раніше? І потім, де ви були весь цей час?
— Такі зливи трапляються раз в двадцять років, — не відповідаючи на друге питання, сказала Монгані. — Старі люди в нашому кишлаку розповідали, але я сама ще ніколи не бачила.
— Гаразд, це нам вже зрозуміло. Але де ж ви все-таки пропадали?
— Я… я ходила дізнатися…
— Куди? Про що?
— Ну, туди… назад… Я хотіла дізнатися, хто підпалив кибитку.
— Ви ходили аж туди! — вигукнув професор. — Але хто вам дозволив?
— Ніхто. Я сама. Я подумала… Ви гості в нашій країні…
— Попрошу вас більше нічого не робити без мого на те дозволу, — сухо зауважив професор.
— А якщо вам загрожуватиме небезпека? — запитала Монгані.
— Ніяких небезпек! — сердито вигукнув професор. — Єдина небезпека в нас — це повідь. Отже, будемо сидіти й чекати, поки вона пройде.
Всі зібралися в будці, один лише Кайнаров не кидав кабінки. Починало сіріти. Темрява неохоче, поволі відступала до гір, залишаючи після себе сіре небо і безмежні каламутні води, що розлилися по пісках і такирах.
Хворий теж прокинувся і, відчувши біду, почав шепотіти якісь молитви. Елла, розгублена, безпорадна, мовчала, тільки здригалися в неї плечі, ніби дівчині було холодно.
Олег щось насвистував і час од часу жартівливо питав Кайнарова, чи не набридло йому ще сидіти в кабінці і чи не хоче він перебратися до них у будку. Один тільки професор спокійно, мов нічого не сталося, порався біля хворого, сердився на Еллу за те, що вона не допомагає йому, і мріяв уголос, як вони зранку почнуть обслідувати наступне селище, яке трапиться у них на шляху.
— Я боюсь, що цим селищем буде гора Арарат, — засміявся Олег.
— Тобто? — подивився на нього професор.
— Тобто нашу машину, мов Ноїв ковчег, понесе вода, і ми зачепимося хіба що за Арарат, якщо не вдасться цього зробити на Хезаремесджеді.
— Не говоріть дурниць! — обірвав його професор. — Кайнаров, як там вода?
— Прибуває, — почулася меланхолійна відповідь.
Знову сиділи й слухали шурхіт і плескіт, що сповнювали простір.
— Скільки ж її буде? — не витримала Елла. — Можна подумати, що сюди вилилося ціле море.
— А це ми перевіримо, — заспокоїв її професор. — Вранці зможемо точно визначити, яку площу захопила вода.
— І нам від цього одразу стане легше, — засміявся Трубачов.
— У вас зовсім зіпсований характер, — сказав йому Григорій Микитович. — Якби я знав про це раніше, ви б тут не були, а сиділи б у своїй аспірантурі і вчили іменники персидської мови.
— Я пожартував, пробачте.
— Жарти бувають інколи передмовою до серйозної сварки, запам'ятайте, мій милий.
— Я врахую ваше зауваження, — винувато промовив Олег.
— Вода зупинилася! — почувся радісний голос Кайнарова. — Товаришу професор, вода зупинилася!