Вже напередодні екзаменів був фінальний матч першості міста. На цю гру прийшла не тільки наша школа. Було багато людей з усього міста. Наш стадіончик заповнився вщерть. Люди ходили дивитися на Марадону, як в кіно.
Що він виробляв на полі! Від самого центру жонглював м'ячем, поминаючи по п'ять-шість гравців суперника, проходив до воріт і або викладав майстерний пас, або сам стріляв по воротах. Ми грали з командою школи-інтернату, яка була незмінним чемпіоном міста, району, а кілька разів і області. В ній усі були як на підбір: рослі, прудкі, технічні. Школа-інтернат постійно поставляє гравців для "Колоса", що грає в другій лізі. Нам ніколи й не снилося б перемогти їх, якби не Марадона.
Закінчився перший тайм, а рахунок був уже три нуль на нашу користь. Усі три м'ячі провів Марадона. В другому таймі ін-тернатівці з усіх сил прагнули взяти реванш. їм пощастило забити три м'ячі. Але Марадона забив чотири. Такі голи прикрасили б і матч майстрів. Спершу він, як слаломіст, пройшов од кутового прапорця, обминувши кілька суперників, потанцював трохи в штрафному майданчику, стоячи спиною до воріт. Очевидно, хотів розвернутися до них обличчям. Але йому не давали цього зробити. І тоді він раптово пробив у падінні через себе. М'яч влетів у "дев'ятку". Стадіон вибухнув свистом і ревищем. Здавалося, що на трибунах сидять темпераментні італійські "тифозі".
Я твердо переконаний: наш стадіон, одколи він існує, не бачив ще такого гравця. Часто в містечко приїздить і "Колос", але подібного технаря тут ніколи не було.
Четвертий гол також був чудом віртуозності. Марадона втік од "сторожів" аж до свого штрафного майданчика. Воротар легенько викинув йому м'яч. І Марадона розпочав свій затяжний рейд. Він обвів, мабуть, усю інтернатську команду. Як він йшов! М'яч був мовби прив'язаний до його ніг. Навіть гравці з команд майстрів часто дивляться на бігу собі під ноги, а тому й не бачать поля. Я читав, що рівень класу футболіста визначається саме цією обставиною: якщо він веде м'яч і при тому не дивиться на нього, мов заворожений, а тримає в полі зору поле,— значить, це екстраклас. Отак веде м'яч Марадона. До того ж він уміє прикривати його корпусом — ні з якого боку не підберешся.
Отож Марадона завдяки філігранному дриблінгу пройшов майже всіх інтернатівців, виманив на себе воротаря, обвів його і легенько закотив м'яч у сітку. Усі сім голів — його.
Ми несли Марадону з поля на руках. Він виривався й вигукував:
— Хлопці, ну пустіть! Ну незручно ж!
Така доля героїв, такий ритуал їхнього віншування. І прийшов він до нас, очевидно, ще аж із часів стародавніх греків. Так вони вшановували героїв Олімпійських ігор. Саме героїв. Бо переможців змагань одразу ж проголошували національними героями.
Марадону під заздрісними поглядами інтернатівців принесли з поля аж до роздягалки. І тільки там опустили на землю. І тут я побачив рябого Гібрида, який стояв, заклавши руки в кишені, й зневажливим поглядом дивився на всю цю веремію.
— Теж мені футболіст знаменитий! Чемпіон пузатий!.. — сказав і презирливо чвиркнув під ноги.
Я рвонувся до нього:
— Мовчи, нікчемо! Тобі таке й не снилося. Ти ж тільки знущатися з менших можеш. Геть звідси!
За мить Гібрида наче й не було.
До чого ж дивна істота! Все обмаже своїм брудним язиком, всіх хоче принизити. Інколи мені здається: якби на світі було більше людей типу Гібрида,*то людство повернулося б назад на дерева або в печери. І звідки такі беруться? Батько його, кажуть, був злодієм, з тюрем не вилазив, мати — алкоголічка. Мабуть, од неї і навчився пити, бо дудлить уже як бугай, хоч йому тільки шістнадцять років. А що з ним буде далі, уявити не важко. Піде по батькових слідах. Він уже й сьогодні в них ступає. І найстрашніше, що він злий на весь світ. Ніби всі винні в його бідах.
Вже після того матчу я говорив про Гібрида з Марадоною. Він раптом сказав, що таких треба жаліти. Я здивувався:
— Чому — жаліти?
— Бачиш, як він живе... Мов полин при дорозі — нікому не потрібний. Ти маєш хорошого батька, хорошу матір, життєву мету, а в нього всього цього немає. Ти знаєш, як погано без батька? — сумно сказав він.
Я ніколи не запитував, де його батько, і Марадона ніколи про нього не говорив. А тепер запитав.
— Вони розлучилися, ще як я був зовсім малим. Я його нітрохи не пам'ятаю.
— І ти його ніколи не бачив?
— Ніколи.
— А аліменти платить?
— Та приходять...
— А хотілося б його побачить?
— Не знаю...
І з його голосу я зрозумів: хотілося б. Якби я знав адресу того чоловіка, то неодмінно написав би йому листа. Написав би про те, який Марадона першокласний футболіст і вірний товариш. А ще написав би, що він неодмінно повинен приїхати до сина. Треба ж мати совість. Звичайно, зробив би те потай од Марадони, бо він ніколи не дозволив би таке. Він — гордий. Він з тих, які ніколи не покажуть своєї слабості. Одне слово, твердий характером хлопець.
Той матч був для Марадони прощальним. Без нього ми знову ставали слабаками. От уже й екзамени закінчилися, починались канікули. Він готувався до від'їзду. Ось уже востаннє ми пішли в кіно. Дивилися "Каяття" Тенгіза Абуладзе.
Ми вийшли з кінотеатру й довго мовчали. Над містечком висіла зоряна літня ніч. Звідусюди назустріч нам линули густі запахи квітів. Звідкись долітала музика й надтріснутий голос намагався когось переконати:
Не надо печалиться — Вся жизнь впереди... Надейся и жди...
— Ти знаєш, Дон-Кіхоте, у мене таке відчуття, що від цього фільму я став уже зовсім-зовсім дорослим,— задумливо сказав Марадона. — Які страшні речі відбувалися! Ти думаєш, усі Вар-лаами померли?
— Не знаю.
Я дивився на вихоплену з темряви світлом ліхтарів дорогу перед нами. Пообіч неї сторожко мовчали одноповерхові будинки. Вікна багатьох голубіли телевізійним світлом.
І раптом мені виразно уявилося, що настане той день, коли я теж поїду звідси, було навіть передчуття прощання з містечком. Дивний стан. Раніш у мене його ніколи не бувало. Мабуть, теж стаю дорослим.
А потім ми проводжали Марадону.
Ми стояли під палючим сонцем на пероні і мовчали. Я давно помітив, що при прощанні люди майже не говорять. Хочуть сказати одне одному щось важливе, але так і не знаходять потрібних слів.