Рогатинець побачив, і уздрів це Роман: Лисий Мацько, зачувши про гроші, позадкував, тихенько висунувся з тісноти до дверей. "Стара скнара, не вирветься він ніколи із своєї проклятої скупості", — подумав Роман. "Ось тобі і весь Мацько", — зітхнув Рогатинець.
Затяжіла мовчанка в братській ізбі, засовався Красовський, мовив урешті:
— І все-таки це слова, отроче...
— Старі ви стали, батьку, — різко відказав Роман. — Молитвами почали свій дух кормити, не відаючи того, що не монахи, не попи і не владики, а тільки таїнство віри нашої в силу народну врятують нас. Дайте вести люд тим, хто увірував. Вони нічого не пошкодують для прийдешньої волі: дітей, життя, здоров'я, грошей. Так, грошей — на книги і зброю!
Заворушились братчики, загомоніли, бадьорий гамір сповнив ізбу, підвівся Рогатинець.
— Сходку починаємо, — сказав. — Екстраординарну! У цю хвилину увійшов Мацько. Він важко дихав, витирав долонею спітнілу лисину, був збентежений, зляканий, із страхом чн то жалем поглядав на людей, стояв біля дверей, тупцювався на місці, на нього здивовано дивилися братчики, вщухав гамір — що могло скоїтися?
Врешті Мацько відштовхнувся від одвірка і пішов розмашистим кроком до столу, на нього пильно дивився син, не розуміючи батькової поведінки; Юрій подався усім тілом вперед.
— Що з тобою, Мацьку?
Корчмар тремтячими руками розстебнув каптан, витягнув з-під поли важкий, набитий мішечок і вистогнав:
— Тут уся моя правда й неправда. Беріть [61]...
Розі приснився погром єврейського кварталу. У короткому сні повторилося все те, що тривало тоді весь довгий вечір.
Ошалілий натовп ревних католиків з жакамн попереду рушив від королівської лазні на Бляхарську. Били киями по віконних рамах, дзвеніло скло, в кімнати летіло каміння, вереск знявся над гетто, погромники вривалися в доми, викидали на вулиці подушки й перини, розпорювали їх палашами, ламали меблі, розбивали посуд, пір'я, мов сніг, летіло з вітром на синагогу.
— Нахмане, Нахмане! — закричала Роза й прокинулася.
— Ша, Розо, — почула голос чоловіка. — Все добре... Спи.
Достоту — як тоді...
Перед вечором Роза вийшла з дому. Заспокоєна, сповнена гідності, вона ішла головною вулицею кварталу, її ніг чіплялися брудні діти й скиглили:
— Guldene Rojse, дай хліба! Guldene Rojse...
Не оглядалася. Проходячи повз синагогу, побачила на східках стару, осліплу вже жебрачку Хайку. Зупинилася, кинула їй срібну монету.
— Це від Рози, Хайко, — сказала. — Лише ми з тобою в цьому вертепі справжні дочки Сіона.
Розділ дванадцятий
СІДЛО І САГАЙДАК
Благородна людина не народжується з великою душею, вона стає благородною ділами своїми.
Ф. Петрарка
Абрекова опустила Юрійову руку й прошепотіла:
— О, скажіть, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?.. Вона вже не дивилася на Рогатинця; лінії правої долоні братського сеньйора свідчили про його власну нефортунність, він був такий же нещасний, як і вона, зрівнявся з нею в горі, тому не мала більше до нього жалю, але й надію втратила, що Юрій зможе колись віднайти Гізю. Рогатинець все ще стояв. Він ніколи не вірив у провидність хіромантії, та нині спокусила його забобонна надія — є ж бо десь Гізя, сам бачив її чотири роки тому на страті Дратви, невже привиділося? А потім увижалася йому всюди — певне, живе і думає про нього; Юрій стояв, ніби чогось іще сподівався; осклілі від безнадії очі Абрекової не говорили більш нічого, і він подивувався собі самому, що піддався марній спокусі. Погляд Абрекової був звернений до себе самої, в ньому тьмяніла приреченість; у душі Рогатинця ворухнувся докір за кривду старої і стих: власна кривда була нелегшою. В цю мить він утратив решту сподівань, що знайде Гізю, і з жалем відчув, як на місце терпкої туги вселяється в ньому чуже, не знане досі почуття спокою. Юрій зрозумів: прийшла до нього старість.
І спокій у всьому? Може, й так... Він зробив, що вмів, а більше — не може. Віддав усе своє життя на олтар просвіти і не шкодує ні за чим. А вище піднятися не зумів. Благо, що хоч усвідомив неминучість кривавої битви за волю й віру, що чекає її, що впевнився: знайдуться серед молодих мужі, які довершать справу братчиків із шаблями в руках. Мусить це статися. Іван Борецький виховав Романа Патерностера, Роман виховує Марка.
Борецький, зневірений у нерівній боротьбі з львівськими єзуїтами, подався до Києва — і добре, там серце нашого краю. Він створить у Києві академію, якої не міг створити у Львові, там краще середовище, там легше боротися з потіями. Роман же поклявся, що ніколи не поїде зі Львова, навіть якщо залишиться віч-на-віч з полчищем єзуїтів.
А Марко і Зіновій виростуть. І підуть. Юрій відчув, як із сивим спокоєм проникає в душу тужава, міцна й солодка надія на тих — наймолодших. Слава богу, люблять його... Он стоїть на другому боці вулиці Марко, тупцює й чекає, поки пан провізор зрушить з місця, щоб ніби ненароком наздогнати його, щось запитати, щось почути...
Ходи, сину. Я запам'ятав твої допитливі очі й полюбив тебе ще тоді, як незнайома жінка із закритим шаллю обличчям після проповіді Вишенського підвела тебе до мене для благословіння. Потім ти прийшов записатися до школи сам, і я спитав, чому без вітця-матері. Хвора мати, а про вітця ти промовчав, і я зрозумів, що байстрюк єси, і захотів тобі замінити батька, бо хто зна, може, десь і мій... Ти добрий хлопець, беручкий до науки і чесний. Ти привів до мене, вирвавши з єзуїтського содому, новіція Зіновія, який має дикого рожевого коня у Вороняцьких горах. А міг пропасти хлопець... Ви ростете на нашій праці, на доброму грунті. І забуяєте, і підете далі, і звершите те, чого не могли зробити ми. Ловіть вашого вільного коня, поки його не заарканили й не привели до корита, з якого їсть покірне бидло, і осідлайте його. Я дам вам сідло і сагайдак. Я зробив його для вас. Я все життя робив для вас сідло і сагайдак...
— Чому ви з Зіновієм так довго не були в мене, Марку? Приходьте завтра, вже настають вакації.
Бричка Михайла Хмеля повільно рушила, Хмель раз у раз оглядався й поштиво кланявся патерові Лятерні, який із складеними на поясі руками стояв на розі єзуїтського дому. Зіновій уперто дивився поперед себе, він відчував, як свердлять злі очі ректора його потилицю, примушують оглянутися і поклонитися. Бричка сховалася за стіною недобудованого єзуїтського костьолу, батько глянув на впертий гострий профіль сина; чого вовкуєш, хотів спитати, та промовчав, самому полегшало, що єзуїтська колегія позаду, а син біля нього; жона Мотрона плаче кожного дня, як Рахіль, що вовки латинські украли в неї улюблене чадо, а куди ж йому, слузі Жолкевського й Даниловича, було віддати на науку Зіновія — чей не у братську школу, так і служби позбудешся.