— Досить... Не можу більше, і вже й не треба...
Сказала це — і на душі полегшало, вона втомилася від грубих пестощів безсилого старця, слава богу, що досі не спіймана, хто б їй простив, коли б дізнався, чому Мнішек того тривожного літнього дня 1607 року був таким милосердним: подарував єврейській гміні грамоту на синагогу, та ще й в додачу глинянську митницю її мужеві — сеньйорові гміни Нахманові Ізаковичу.
А може, знають? Може, та наївна легенда про міфічну Золоту Розу, котра принесла старості золото за синагогу й проколола своє серце кинджалом, коли він пожадав її тіла, для неї складена, щоб огородити і її, і єврейську громаду від ганьби; рабин щосуботи читав із святої книги цю легенду в синагозі, Роза ловила на собі чиїсь то осудливі, то побожні погляди і думала: про неї ця баєчка чи ні, знають чи не знають, що вона й до сьогодні платить Мнішекові за старостинські грамоти?
Роза роздяглася в передпокою, взула м'які пантофлі й почалапала до спальні. Коротко скрипнуло ліжко, жінка боязко глянула на мужа, який лежав повернений до неї спиною і спав; втомлена бурхливою ніччю й теперішнім напруженням, Роза враз розслабилася і перед тим, як запасти в міцний сон, ще раз глянула на чоловіка.
Жахнулася: Нахман лежав горілиць, булькатими очима дивився у стелю й беззвучно ворушив губами — певне, підраховував прибутки з глинянської митниці або процент від позики Вольфові Шольцу. Він скоса глянув на Розу, висунув з-під ковдри руку і, погладивши її по обличчі, сказав:
— Спи.
Роза рвучко підвела голову з подушки — знає, вся гміна знає! — і проказала затинаючись:
— Душно в нас... Я виходила подихати. Така тепла ніч...
— Спи, Розо, — промовив спокійно Нахман. — Мені все відомо. Я знав про це з самого початку. Я знав про це ще перед початком. Ну і що?
Роза схопилася з ліжка, позадкувала до дверей; Нахман дивився в стелю й беззвучно ворушив губами; жінці раптом здалося, що вона не існує, бо як це так — всім усе відомо й ніхто... Кинулась до чоловіка, вчепилася пальцями за обшлаги його халата й істерично закричала:
— Ну і що?! Як — ну і що?.. Чому ж ніхто не сміється, не свище мені вслід, не кидає каміння, чому?
— Ша-а, що вона говорить!.. — Нахман знову погладив її по кучерявому волоссі й мовив побожно: — Ти кудойша, мучениця за віру, хто піднесе руку на святу, хто? Ти дала гміні синагогу, а в мої руки — глинянську митницю, найди когось у нашому гетто, хто міг би це зробити, бідні й багаті жидове моляться за здоров'я своєї Giildene Rojse [58].
— Guldene RoJse?! Таж вона, та, із казки, Роза, наклала на себе руки, щоб не стати наложницею старости... Як ми з нею можемо бути однією людиною?
— Ну, тепер ще ні... А за сто років хто буде питатися, скільки ти жила і чи жила після того, як пішла до старости із золотом? Бідні, дурні пейсахи почали погане говорити про тебе, а навіщо бог дав багатим розум? Ну, то ми записали в святу книгу, а що записано в святу книгу, тому мусять вірити...
— Але ж я наложниця, наложниця Мнішека, — простогнала Роза. — І більше не хочу, не можу! О Нахмане, як це так, що ти не вбив мене досі за такий бруд?
— Ти дала бідноті святиню, а в мої руки митницю. Тебе записали святою, а святі гріха не мають. Ти вбила себе для нашої гміни, і так записано в книзі...
— То я живу чи не живу на світі? — заридала Роза.
— Що тебе то обходить? Ти кудойша, і ніхто не дозволить тобі тепер відступити. Кагал засудить тебе, якщо ми втратимо митницю, бідні пейсахи розтерзають твоє тіло, коли магістрат відбере у них синагогу. Спи, ти втомлена...
Нахман знову втупив очі в стелю й беззвучно заворушив губами. Роза лягла і, заспокоївшись, прошепотіла:
— А я, дурна, стільки років боялася, не знаючи, що за це мені буде шана... О mein Gott, чи є щось на світі таке, що не продавалось би і не купувалось?
— Усе, все за гроші, Розо, — відказав Нахман. — А ти наш цілий скарб, тому й назвали тебе Золотою.
Колишній ворог єзуїтів польний гетьман Жолкевський здобув для єзуїтів перемогу. Раннім літом 1607 року після погрому рокошан Зебжидовського під Гудзовом він, відмовившись від парадного бенкету в кам'яниці Гуттера і переночувавши в Низькому Замку, другого дня, не знаючи ще нічого про вбивство Массарі, виїхав із Львова до Жовкви. Сповідник пані Регіни Жолкевської патер Лятерна випередив гетьмана на цілу годину: він мав полагодити з гетьманом важливу справу на бенкеті, Жолкевський не прийшов — і добре. Поки дійде до нього чутка про смерть венеціанського консула, поки гяів добереться до його серця, Лятерна з Регіною владнають справу в Жовкві. Удосвіта патер мчав бричкою Волинським шляхом.
Гетьман їхав попереду своєї хоругви на білому яблукастому коні. Він був понурий, пригнічувала його пролита братня кров, а ще більше — відчуття цілковитої залежності від Зигмунта III і Петра Скарги. Жолкев-ський не хотів домашньої війни, а мусив стати пацифікатором Речі Посполитої, гетьман наперед бачить програш, а все одно незабаром вирушить із своїм військом на Москву, він знає, що єзуїти, проти яких виступили рокошани, за рік-два обплутають щупальцями всю Польщу, і стане вона жорстокою для самих поляків теократичною державою, але битву під Гудзовом виграв для них. Хоробрий і славний воїн Станіслав Жолкевськнй став сліпим знаряддям у руках короля і Скарги.
Гетьман бажав тепер тільки одного — спочити біля дружини Регіни перед московським походом.
Засурмили сурми на всіх вежах Жовківського замку, широко відчинилася брама, на баскому огирі в'їхав гетьман у дитинець і здивувався вельми: попереду двірської знаті й служб йшов назустріч переможцеві з хрестом у руці патер Лятерна — львівський єзуїтський суперіор без резиденції, який досі перебивався на квартирах у побожних католичок, права рука Соліковського.
Кров ударила до обличчя Жолкевському: з чийого повеління? Патер Лятерна підвів праву руку, щоб поблагословити регіментаря, ліву з розп'яттям протягнув уперед для поцілунку; Жолкевський зіскочив з коня і, минаючи патера, злий і рішучий, подався до гетьманського палацу: вже й Соліковський посягнув на свободу гетьмана? У дитинці запанувала напружена тиша.