Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?
І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:
— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає...
— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.
— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.
Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенннй, бігав з двора у двір, волаючи:
— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!
...Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно-білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з-під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі.
Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з Володимира-Волинського до матері городів руських, завернув до Львова, довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих спокус.
Потій стояв біля узголів'я і, молитовне склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата і нинішня погорда до зрадника.
— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.
— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате,— відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.
Втім, відчинилися двері: до єпископського покою увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:
— Говоріть, говоріть... Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям... Невже я нині помру?
— На все воля господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.
— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю... Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — "Служебник" стрятинський і "Учительное євангеліє" крилоське... А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?
— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.
Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в й'ого великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.
— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх... Хвалити бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали СТІЛЬКИ клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха... Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник? . Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:
— Не згодні, владико...
Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.
— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити... Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську...
Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:
— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець... — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а если не хочете до правди божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!
— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, .много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо гвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо...
Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:
— Ви згорділи, гвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: если нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після великодня, і не майте тоді нам за зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі божій противитися!