Львівський староста Єжи Мнішек теж не прийде. До нього дійшла звістка, що самозваного царя Дмитрія, за якого він віддав дочку Марину, розтерзали московські окрутники, вона ж утекла у Тушино, де буцімто знайшла свого мужа — живого й неушкодженого. Проте старості тривожно: чи не постигне така сама доля і другого самозванця?
Бенкет розпочався, веселість підігрівається вином. За столами, заставленими повними судіями, сарниною, ковбасами, розмаїтими потравами з ведмежих лап, бобрових хвостів, приправленими імбиром, шафраном, перцем, сидять львівські патриції з дамами. На чільному місці — бургомістр Павло Кампіан, зліва два велетні — Янко й Микольцьо Бялоскурські й сутулий Барон. Праворуч — патер Лятерна, який уособлює тут не тільки архієпископа Соліковського (той не відвідує світських бенкетів), а й усіх львівських єзуїтів. Біля патера вільне місце — для венеціанського консула Антоніо Массарі. Його ще немає.
Янко Бялоскурський нервово покусує губи, очі в нього хижі, злі; Микольцьове обличчя кам'яне й непроникливе — вони обидва не п'ють, хоч Кампіан проголошує тост за тостом.
Уже випито за короля, за Петра Скаргу, за Жолкевського, котрий побив, мов пса, проклятого Зебжидовського, за майбутню єзуїтську колегію — дасть бог, її допоможе закласти ясновельможний пан гетьман.
Усі п'ють. Барон хмеліє. Недавно він зробив для своїх благодійників і повелителів велику послугу: впізнав і показав самому інстигаторові [28] схизматицького збуя, котрий півтора року тому напав на уніатського митрополита Іпатія Потія і, хвалити бога, не вбив — поранив ножем у плече. Патриціат нарешті задоволений з Барона, тож може він нині випити й базікати, не просячи слова.
— Я люблю круля! — вигукує Барон, його ніздрювате, немов побите селітрою обличчя червоніє від догідливості, він зизом поглядає на панів — чи всі чули його вірнопідданські зойки, і без тосту перехиляє келих.
Дами зітхають, похитуючи головами, з докором поглядають на Кампіана, який чомусь впустив цього гбура у високе товариство. Янко скривився, глянув на Барона, потім перевів погляд на Кампіана, показав очима на вільне місце біля патера Лятерни. Бургомістр заспокійливо похитав головою.
— Бий ребелізантів!
— Мовчи, дурню,— шикнув Бялоскурський на Барона.
Барон відвісив губу, оскаливши нижній ряд зубів з трьома чорними пнями, подивився з докором на сусіда й помахав пальцем.
— Ти не будь такий дуже мудрий, я ще й тобі можу пригодитися. Вип'ємо, панове! За мого колегу Соліковського, нєх жиє!
Кампіан хоче припинити п'яні вигуки Барона, він простягає у його бік руку, але в цю хвилину всі повертають голови до парадних дверей. До бенкетної зали входить консул Антоніо Массарі, він веде під руку струнку біловолосу дівчину в сукні з дорогого єдвабу, на пальці лівої руки в неї перстень з великим дорогим каменем, обрамленим золотою короною. Волосся в дівчини пишно стелиться по плечах, великі сині очі боязко никають по залу, білі груди виглядають із декольте. Льонця опускає довгі вії, вона йде поволі, спіткнулася, щулиться біля плеча консула, полохливість додає їй краси. Захоплений шепіт шелестить за столом, мужчини ставлять пугарі, Антоніо Массарі проходить з дівчиною серединою зали і зупиняється біля вільного місця навпроти Янка Бялоскурського.
— Моя наречена Леоніда,— вклонився Кампіанові.
— Яка мила...— Кампіан кивнув Льонці головою.— А ви, пане Антоніо, як бачу, ще не виїхали із Львова з консулатом...
— Ви ж зважили на мою просьбу і не дозволили пролити кров,— відказав Массарі, сідаючи з Льонцею біля патера Лятерни.
Янко штовхнув ліктем Микольця — вони випили по першому келиху. Не закусуючи, перехилили по другому. Микольцьо з хрускотом розламав шмат сарнини надвоє, подав братові.
Янко пожадливо вгризся зубами в м'ясо, а очей з Льонці не зводив. Він чіплявся поглядом її губ, грудей, здирав з неї сукню, оголював, шматував її тіло; дівчина блукала очима, щоб утекти від звіра, який причаївся до хижого скоку, та на жодному обличчі спинити погляду не могла — всі були ворожі й чужі. Врешті знайшла точку опори — німфу, що зависала із стелі, з підсвічником у руці. Льонця відчула себе впевненіше, сперлась плечем до Антоніо, дивилась тільки на німфу, проте вряди-годи в полі її зору появлялось звідкись знайоме, ніздрювате й важке, обличчя Барона, і тоді їй ставало страшно, що її впізнають і засміють Антоніо, який знайшов собі наречену в брудній халупі Абрекової.
— Пане консул,— Янко відклав набік недогризок сарнини,— я син Бялоскурського, бургграфа Високого Замку. Не чули про такого? А чого ви зблідли, сеньйорито наречена, наслухалися про нас пліток? Заспокойтеся, ми шляхетні люди, коли з нами по-шляхетному... Був, правда, один випадок... Ми з Микольцьом якось уночі попросили корчмаря Аветика, щоб дав вина. А він забув, що бог велів спраглого напоїти, відмовив нам, то й покарав його господь: наслав на нього дурман, а може, то було й просвітління... Корчмар вилив у ночви вино і на другий день частував кожного перехожого, приказуючи: "Дурний Аветик, пошкодував вина Бялоскурським". Потім же, коли минув дурман, він побіг скаржитися в магістрат, буцімто ми примусили його таке робити. Хто ж до такого може змусити?..
Микольцьо беззвучно засміявся, блиснувши міцним оскалом зубів.
— A propos [29], пане консул,— продовжував Янко.— Чи не чули ви такої приказки, пане Массарі: "Людина на урядовій посаді — як бочка: в ній доти не бачиш дір, поки не наллєш води".
— Я не зрозумів вашої приказки,— холодно відказав Антоніо Массарі.
— Ну, вчора ви... я думаю, зовсім випадково... опинилися в брудному болоті міської черні, і-і — бочка потекла...
— Я там опинився не випадково, милостивий пане. Я сам із черні. І цієї високої посади, яку займаю, не перейняв у спадку, а добився її працею і талантом, подарованим мені богом.
— Вперше чую, що в Італії простолюддю дано такі вольності,— втрутився в розмову Кампіан.— Адже свята інквізиція дбає, щоб...
— У Венеції інквізиції нема, пане бургомістре.
— А Джордано Бруно?
— Його підступно спіймали у Венеції, а спалили в Римі...
— І ви вважаєте його невинною жертвою?